Народний депутат України, голова партії «Центр», один з лідерів опозиційного блоку «Не ТАК!» Степан Гавриш другим після Леоніда Кравчука завітав у Львів. Від Степана Гавриша так і не вдалося почути бодай одної позитивної характеристики дій сьогоднішньої влади. До позитиву народний депутат відносить хіба що президентський будинок в Карпатському національному заповіднику та перфектний гардероб глави держави…
—Степане Богдановичу, складається враження, що Ви особисто дуже боляче пережили поразку на минулих президентських виборах. Кілька місяців Вас взагалі не було видно і чутно. Що зобов’язала Вас, на відміну, скажімо, від Сергія Тигіпка, повернутися у велику політику?
– Не можу сказати, що я боляче пережив поразку Януковичу. Я боляче пережив розвал української правової системи, який відбувся на моїх очах у Верховному Суді України. Коли ВСУ став особистим адвокатом політика і прийняв рішення, яке лежить за межами Конституції і правового поля. Ми отримали шлях, де не право, а революційна доцільність буде визначати долю демократії. Так і сталося.
Правовий нігілізм став головним засобом внутрішнього національного конфлікту, українці відсунуті від реальної можливості захищати свої права та свободи через судову систему. Політичні переслідування, які були оголошені Президентом України і які він очолив персонально, привели до розколу в суспільстві. Якщо під час виборів цей розкол був створений, то після інаугурації Президента Ющенка він був оформлений. Саме завдяки цьому судовому процесу ми маємо нині дві України.
Довго я намагався зрозуміти, що робитиме нова влада. У мене немає принципу: «Король помер, вітаємо короля!». Я вважав, що Ющенко може стати Президентом усієї країни. Такий шанс у нього був. Я писав відкритого листа до Ющенка, де виклав принципи професійного політика, котрий долучився до державного будівництва не менше, ніж Ющенко. І я мав право сказати йому свою точку зору. Але, на жаль, я не отримав не лише відповіді, а й жодного знаку з Секретаріату Президента про те, що їх це цікавить.
Не лише я, а й інші політики намагалися допомогти Ющенку створити програму національного розвитку, будувати нову політичну команду. Якби Ющенко став на цей шлях, відмовився від послуг чисельної челяді, яка бігала за ним, спала на килимках і якій він віддав потоки розграбування держави, то ми би мали іншу країну.
Ющенко міг навіть домовитися про стабілізаційність кредиту українських олігархів чесним шляхом: закликавши їх в кабінет і запропонувавши кожному програму підтримки української держави. Тоді не потрібно було б кричати про реприватизацію, розлякувати внутрішніх і зовнішніх інвесторів.
Тому я не сховався, а лише провів внутрішню реформу і повернувся в політику, бо цього хотіли мої виборці. Я отримав десятки тисяч листів та телеграм, аби я не йшов з політики.
—Чому Ви опинилися саме з Кравчуком, Медведчуком, Бойком, Довженко? Чи були у Вас пропозиції від інших політичних сил?
– Ющенку та Януковичу нині потрібна альтернатива, оскільки жоден з них не може претендувати на роль об’єднувача української нації. Це команда лебідь, щука і рак, яка тягну України в різні сторони. Ми є такою альтернативою.
Чому Кравчук? Мій особистий рівень довіри до нього є найвищим в Україні. Людина, через серце котрого постійно проходить ранима українська національна ідея. Саме він є найбільш чесною та прогнозованою фігурою в українській політиці. Саме він став об’єднувачем українських земель в той час, коли розбрат досягнув межі. Він показав, якою може бути Україна.
Звичайно, Леонід Макарович припустився чимало помилок, але він чесно їх визнав. Він не має бізнесу, живе на державній дачі, є скромним, доступним, зрозумілим державним діячем. Діалог з ним – це діалог з провідником нації.
З Медведчуком ми маємо довготривалі дружні стосунки, довіра один до одного дозволяє нам розуміти один одного з півслова. В сьогоднішніх умовах Медведчук виглядає найефективнішим антикризовим менеджером за усі часи української незалежності, котрого не вистачає сьогодні Ющенку. На фоні «чесних» друзів Ющенка, Медведчук виглядає саме як чесний політик.
З Юрієм Бойком мене об’єднує досить сильна генерація ідей у сфері економіки, де я, як юрист, працював з ним у багатьох проектах. Тому ми дійсно об’єднали команду.
У мене були чисельні пропозиції з інших таборів. З одного боку, я відмовився тому, що це не відповідало моїм ідейним принципам, з іншого, – я не бачив серйозних перспектив для себе, оскільки були відсутні програми.
—Блок «Не ТАК!» топчеться на електоральній ниві Партії регіонів, того ж Литвина, тих же соціалістів. Як Ваша політична сила намагатиметься виокремлювати свою, прийнятнішу для виборців позицію?
– Ми не топчемося, а працюємо. Ми пояснюємо, що наша позиція, – це позиція всього українського суспільства. Ми на стороні тих, хто прагне сильної потужної української держави. Ми є реальною альтернативою Ющенку та Януковичу. Ми конкуруємо з іншими політичними силами, але не вважаємо їх ворогами, ми готові до співпраці.
Україні вигідна політика, яка вигідна національному інтересу. Ми повинні нею скористатися.
—Пане Гавриш, Ви і Ваші однодумці піддають жорсткій критиці рік роботи нової влади і Президента Ющенка: непрофесійність, некомпетентність і так далі. Хіба немає хоча б двох-трьох факторів, за які Ви могли б похвалити Президента і нову владу?
– Звичайно, є. Президент збудував собі гарний палац в Карпатському національному заповіднику. Мені, як людині, яка теж мріє мати шматочок землі, це подобається. Також Віктора Андрійовича можна похвалити за те, що у нього гарні краватки, гарні костюми. Він дуже ефектно виглядає, як політик.
Президента можна похвалити за те, що у нього дуже багато ініціатив. Але усі ці ініціативи виглядають як експромт молодого художника, котрий вийшов на вулицю з мольбертом і хоче одразу усе намалювати.
—Наскільки, на Вашу думку, Ющенко є самостійним у своїх рішеннях? Хто зараз найбільше впливає на главу держави?
– Віктор Ющенко ніколи не був самостійним. Відхід від нього Юлії Тимошенко, Плюща та інших показує, що його встигли приватизувати інші і розповідають йому, як і що треба робити. Якби він був самостійним, то перше, що мав би зробити, як Президент, розігнати цю команду, дав би кожному місце, яке належить, виходячи зі здібностей, і взяти професійних людей, котрі не заангажовані в бізнесі і не лобіюють через Президента свої рахунки в офшорних зонах.
Думаю, найбільший вплив на Президента здійснює його родина та найближчі куми, котрі тримають Президента як інструмент для виконання замовлень.
—Якось так склалося, що постаті № 1 у блоках – лідерах парламентських перегонів не є сильними самостійними політичними гравцями у своїх командах. Адже інформації про те, що Ющенко, Тимошенко, Янукович не грають першу скрипку у своїх політичних силах, більш ніж достатньо. Чи вбачаєте Ви певну небезпеку у такому дисбалансі розподілу ваги та повноважень в командах реальних претендентів на місця у парламенті?
– Українська політична еліта не стала патріотичною, сама не ініціює ідеї. Ключова вада Президента: він не ініціює ідеї. Йому їх приносять, він, як любитель схоплює їх, йому подобаються слова, фрази.
Президент припустився безлічі некоректних кроків, великої кількості помилок, які не пасують Президенту. Він постійно намагається бути конфліктологом країни. Ця несамостійність є трагічною частиною української, президентської національної історії. Якби він був самостійним, то давно підписав би широкий національний компроміс з усіма політичними силами і ми отримали б спалах національної активності та патріотизму. Не провокувати зіткнення з Росією і будувати войовничий патріотизм, а стимулювати генетичну пам’ять українців, формуючи довіру українців до лідера, до влади.
Несамостійність притаманна багатьом політикам, котрих використовують як вітрину для рейтингу. Але не можна забувати про команду. Скажімо, блок «Не ТАК!» – це команда, де кожен може висловитися і мати власну точку зору, не дивлячись на те, що лідером блоку є Леонід Кравчук. Думаю, багато політичних сил будують саме таку командну гру, адже парламент – дуже складний клуб команд, які будуть вести дискусію. Тому що сильніші команди, то ефективніші переговорні процеси.
—Наскільки правильним є твердження про те, що парламентські вибори 2006 – це вибори прем’єр-міністра України? Чи бачите Ви уже потенційні коаліції і майбутньому парламенті і чи реальною є «помаранчева» більшість у Верховній Раді наступного скликання?
– Вибори до Верховної Ради 2006 року не є виборами прем’єр-міністра України, а виборами політичних коаліцій більшості. Ще кінцево невідомо, хто буде лідером: спікер чи прем’єр-міністр. Звичайно, це має бути голова Кабміну, у котрого повноваження будуть вищими, ніж у Президента.
Важко говорити про наповнення майбутньої коаліції. Я вважаю надзвичайно небезпечним для української новітньої історії прихід до влади саме «помаранчевої» коаліції. Це не лише черговий «дерибан» України, це надзвичайно небезпечний геополітичний розворот української державності в сторону світових конфліктів. Це буде відхід від демократії, втрата довіри.
Тому найкраще було б скористатися правом: істина лежить посередині. Потрібно створити коаліцію з опозиції та вчорашніх представників «помаранчевого» Майдану, які відкинули цю ідеологію і готові для співпраці.
—Тобто, Ви не виключаєте ймовірної коаліції «Не ТАК!» з БЮТ?
– Ми цього питання зараз не розглядаємо, але вважаємо, що все залежатиме від позиціонування тих чи інших політичних сил і декларування тих чи інших цінностей.
Найнебезпечнішою є коаліція «Нашої України» з Партією регіонів. Це призведе до приватизації України, поділу її на дві зони впливу. Не потрібно забувати, що список ПР на 60% складається з представників одного регіону. Це надзвичайно небезпечно для відпрацювання спільного національного компромісу.
—Чи погоджуєтеся Ви з твердженням про те, що у вересні 2005 року влада в особі Віктора Ющенка капітулювала перед «регіонами», обмінявши прем’єра Єханурова на меморандум та недоторканість; припинила демократизацію економіки, прийнявши умови олігархів, котрих не бракує, мабуть, в жодному таборі; сформувала уряд «кучмістів», котрий в силу домовленостей не може працювати на демократизацію життєво важливих галузей, перш за все, економіки?
– Віктор Ющенко взагалі не розумів, що відбувається, і погано оцінював підписання меморандуму, недемократично і неморально призначивши опозицію в Україні, де є великий спектр опозиційних сил. Він відмовився від діалогу з іншими політичними партіями.
Це була капітуляція з обох боків. Ющенко і «регіони» задекларували не силу, а слабкість. Коли домовляються ті, хто нині контролює дві України, то це вже є виклик демократії. Я вважаю, що Віктор Ющенко в цих умовах показав, що не може виконувати функцію Президента України і бути арбітром для всіх українців.
—Степане Богдановичу, чи маємо ми зараз легітимний уряд, принаймні виконувачів обов’язків? Роз’ясніть, як юрист, хто зараз виконує функції виконавчої влади в Україні і наскільки це є законним?
– Уряд України є абсолютно легітимним, відповідно до статті 115 Конституції України: уряд виконує свої обов’язки до моменту формування нового уряду після 26 березня 2006 року. Його повноваження є достатньо серйозними, аби виконувати функції виконавчої влади, окрім стратегічних питань, які уряд не може проводити, оскільки не має мандату цілковитої легітимності. Ми зробили це для того, аби уряд черговий раз не міг зрадити Україну і наші національні інтереси, як, скажімо, підписання газової угоди з Росією.
Країна без Конституційного Суду. Президент спровокував ситуацію навколо цього, апелюючи до відміни конституційної реформи. Він заявив, що приймає зміни, але вважає їх неідеальними, тому звертатиметься до українського народу. Подібний шантаж привів до того, що парламент, котрий несе найбільшу відповідальність перед українським народом, намагається провести своїх представників в КСУ. Президент це блокує.
Але КСУ нічого не вирішує, він лише дає тлумачення. Те, що Президент переніс відповідальність за проблеми національного розвитку на Конституційний Суд, ще раз засвідчує те, що український Президент не лише робить щось не так, а взагалі не розуміє своєї функції як гаранта дотримання Конституції.
Президент, котрий постійно виходить за межі конституційного поля, постійно порушує закони, несе загрозу для національної безпеки.
– Питання суто львівське. Чому представник Вашого блоку Ігор Шурма, який у фракції СДПУ (О) є одним з найпублічніших та найактивніших політиків, потрапив у списку блоку аж на 22 місце. Складається враження, що Західна Україна для блоку не є пріоритетною, а перевага надається Півдню та Сходу..?
—Ігор Шурма реально є одним із модераторів фракції СДПУ(О), одним з найбільш активних законодавців та блискучих ораторів, котрий підтримує настрої опозиційного блоку «Не ТАК!» з парламентської трибуни.
22 місце – це результат конкуренції під час формування блоку. Якщо б СДПУ(О) йшла на вибори самостійно, то місце Ігоря Шурми було б у першій п’ятірці. Я переконаний, що 22 місце у списку блоку до Верховної Ради є абсолютно прохідним. Не важливо, на якому місці у списку знаходиться політик. Важливо, що він буде у Верховній Раді і його голос, ключові позиції, гострі коментарі, львівську іронію ми будемо ще довго чути з української парламентської та політичної трибуни.
Ми ведемо сьогодні прямий діалог з 2,5 мільйонами виборців. Тому опозиційний блок «Не ТАК!» повинен набрати на парламентських виборах близько 7% голосів.
Тарас КУХАР, Західна інформаційна корпорація
