Першим, хто 2004 року почав говорити про крадіжки в Центральному державному історичному архіві у Львові, був Іван Сварник, якого Діана Пельц у листопаді минулого року звільнила з посади завідувача сектора допоміжних історичних дисциплін (формальна підстава – відсутність на робочому місці більше трьох годин), а ще раніше – його сестру Галину Сварник. Про ситуацію довкола “архівної справи” – у розмові з Іваном Сварником.
– Заява директора архіву Діани Пельц з проханням звільнити її від виконання обов’язків з 20 січня за власним бажанням для багатьох людей прозвучала дещо дивно, оскільки цю заяву директорка мала б написати принаймні рік тому, коли були вимоги львівської міліції, сесії обласної ради, Львівської облдержадміністрації про усунення її від виконання обов’язків на час слідства. Для мене вся ця архівна ситуація є надзвичайно дивною. По-перше, доступ до сховищ, де сталися крадіжки, має досить обмежене коло осіб, тобто для криміналістів встановити одну чи кілька осіб, пов’язаних зі злодіями та перекупниками, видається, досить просто. Адже абсолютно чітко з’ясовано, що крадіжку здійснили архівісти, і це визнають абсолютно всі, від Геннадія Боряка до Діани Пельц, зокрема й міліція. Друге, що мене дивує в цій ситуації, – абсолютна пасивність вищих органів державної влади й управління, оскільки і я особисто, і Комітет захисту архівів, і різні кола львівської громадськості не раз зверталися до всіх, до кого тільки можна було звертатися в цій справі.
– Як ви оцінюєте позицію Держкомархіву?
– Позиція Геннадія Боряка, який очолює Державний комітет архівів, є однозначною, він заявив її дуже давно і дотримується цієї лінії: оскільки Діана Пельц як директор архіву сприяє слідству, то він не бачить підстав для усунення її від виконання обов’язків. Він дуже високо оцінює її, вважає ідеальним директором, мужньою жінкою. У цій боротьбі громадськості за оприлюднення деталей архівної справи він однозначно зайняв агресивну й дуже негативну позицію щодо Львова, львівської преси, львівської громадськості. Словом, будь-яка громадськість йому заважає. Кілька попередніх місяців не дали жодного уявлення про те, як просувається слідство (справу передали у Київ, у Головне слідче управління МВС). Виникають справедливі побоювання, що її хочуть покласти під сукно. Однак тішить те, що громадськість не заспокоїлася на тому, що нам подає Деркомархів, – до Комітету захисту архівів вступають нові люди, зокрема академік Михайло Голубець, ректор ЛНУ ім. Івана Франка Іван Вакарчук. Це мене тішить, оскільки в нас формується суспільство, до якого ми прагнули десятками років – створюються незалежні структури, які вимагають від держави виконання її функцій.
– Як можна було допустити, щоб перевірку наявності фондів робили працівники архіву?
– Як на мене, це абсолютний нонсенс. Не можуть люди самі себе перевіряти, хто з них щось украв. Я не обізнаний з Кримінальним кодексом настільки, але мені видається, що це мало б суперечити не лише логіці, а й кримінальному законодавству. Однією з перших вимог Комітету захисту архівів (ще торік у квітні) було залучити до звірки фондів людей із-поза Львова, чи, принаймні, з іншого архіву. Навіть у Львові можна набрати групу для звірки, адже це технічна робота.
– Хто покриває цю справу?
– У Львові і громадськість, і влада однозначні у своїх міркуваннях. Вся проблема – в Києві. Потрібно враховувати, кому підпорядковано Держкомархів. Те, що Боряк покриває Пельц, – однозначно. А от хто покриває Боряка? За старої влади все було зрозуміло: його шефом був Дмитро Табачник, віце-прем’єр із гуманітарних питань, який свого часу дарував крадене перед телекамерами. Тепер віце-прем’єр із гуманітарних питань – В’ячеслав Кириленко. Ми до нього не раз зверталися, однак наразі – жодної реакції.
– Які втрати найбільш резонансні?
– Як на мене, з того, що пропало, найбільшу історичну вартість мають 150 грамот (їх пропонували до продажу в Польщі), з них 66 – пергаментні. Інша дуже цінна група – старовинні картографічні атласи XVII – XVIII ст. Те, через що мені надзвичайно прикро, – комплекс метричних книг першої половини XVII ст. із львівської катедри. Я дізнався про них уже після їхнього зникнення. Це був колосальний матеріал для дослідження.
– Як таке могло статися саме у львівському архіві?
– Свого часу, проводячи екскурсії студентам, я говорив, що наш архів є унікальним для України, оскільки в нас зберігся комплекс архівних документів, хронологічно нерозірваний (від XV ст. і до нашого часу) і цілісний територіально (охоплює всю територію Галичини). Те, що сталося, було для мене як грім серед ясного неба. Німці не знищили, більшовики не знищили, НКВД не знищило. І от за незалежної України сталася така катастрофа для нашої історії.
– Чи є зараз гарантія, що нових крадіжок не буде?
– Уже кілька місяців в архіві функціонує державна служба охорони, тобто є черговий міліціонер на вході. Щоправда, він не перевіряє людей, це радше психологічний момент. Однак хотів би нагадати, що крали все-таки архівісти. І винести пергаментну грамоту, універсал Хмельницького чи листи Грушевського може будь-хто будь-якої миті.
– Як цього можна уникнути?
– Досі я був абсолютно переконаний, що в архіві працюють порядні люди. Половина архівістів так чи інакше причетні до впорядкування фондів, до видачі документів, тобто, будь-хто теоретично міг би що-небудь витягнути, перенумерувати аркуші, однак цього не робили, принаймні донедавна.
– Тобто, можливо, спосіб вирішити проблему – знайти винних…
– Знайти винних і покарати. А не звільняти тих, хто почав говорити про крадіжки (Геннадій Боряк без жодних висновків слідства на всю Україну оголосив, що організаторами є Сварники, а ідеологом – Дашкевич).
– Яка зараз атмосфера в архіві?
– Коли мене і мою сестру звільнили, атмосфера стала спокійніша, бо працівникам уже не потрібно напружуватися, стежити за кожним рухом, зараз уже немає журналу, в якому фіксували, хто коли прийшов на роботу і коли пішов. Багато хто зітхнув із полегшенням, зокрема й ті, хто не причетний до крадіжок, але хто боїться керівників – отакий рудимент радянських часів. Однак є працівники, які, побачивши мене в читальному залі, куди я зараз записався як читач, дослідник, дуже зраділи.
Наталя ДУДКО, “Ратуша”
Архів знову приймає відвідувачів
У Центральному державному історичному архіві у Львові практично завершено, як повідомила заступник директора архіву Євгенія Лісовська, перевірку наявності документів у фондах (крім одного фондосховища і частини переміщених фондів). Результати перевірки керівники архіву надіслали у Державний комітет архівів і у правоохоронні органи. На сайті Держкомархіву наразі нових відомостей не оприлюднено (за інформацією на 10 січня 2006 року, “на місці не виявлено 421 одиницю зберігання; із них правоохоронними органами повернуто 52 справи; 29 справ знайдено під час перевірки та повернуто. У розшуку – 369 одиниць зберігання з 70 фондів”).
Як і обіцяла директор ЦДІАЛ Діана Пельц, після завершення перевірки фондів відновлено роботу читального залу. Нині пані Діана – на лікарняному. Отож 20 січня як дату, яку директор архіву у своїй заяві 27 грудня минулого року на ім’я начальника Держкомархіву України Геннадія Боряка визначила як дату свого звільнення з посади за власним бажанням, наразі відтерміновано.
Щодо убезпечення від крадіжок, то, за словами Євгенії Лісовської, “гарантій, звичайно, нема, але що було в наших силах, це ми зробили. Встановили сигналізацію, функціонує державна служба охорони, є жорсткі правила відвідування, є відеоспостереження, які фіксують, хто й коли відчинив сховище, хто зачинив”.
