Свої фобії мають і влада, і опозиція. Питання в тому, хто з них більше наробить дурниць до президентських виборів.
Фобії «регіоналів»
Серед колективних страхів Партії регіонів один з найсильніших — страх перед своїми виборцями. Якби «регіонали» відчували підтримку з боку тих, хто за них голосував, то організовували б мітинги на захист своїх досягнень — Президента Януковича і прем´єра Азарова, виконаних передвиборчих обіцянок і особливо законів, прийнятих на «виїзному» засіданні парламенту. «Не віддамо наших завоювань» — цілком ефективне гасло для мобілізації електорату, коли є що захищати. Якби «регіонали» були байдужі до думки виборців, то і далі б коментували акції опозиції словами «собака гавкає, а караван іде», тим самим підкреслюючи, що ніхто нинішню владу не усуне і не відсторонить, навіть громадяни країни на виборах. Але «регіонали» бояться своїх виборців, бояться їх помсти, і тому малюють позірні загрози з боку опозиції та інсценують позірні народні виступи проти цих загроз, прикладом чого стали «антифашистські» мітинги 17–18 травня.
Не менш сильну фобію відчуває Партія регіонів щодо себе самої. І чим довше вона при владі, чим виразніше бачить результати своїх починань, тим більше себе боїться. Інстинкт самозбереження змушує її раз за разом відмовлятися від своїх реформаторських планів, як це трапилося після парламентських виборів. Тоді країна готувалася побачити на посаді прем´єра Сергія Арбузова, причому про майбутню зміну голови українського уряду знали не тільки в Україні, а і в США і МВФ (завдяки вересневому візиту до Вашингтона делегації на чолі з Арбузовим). Натомість було створено «гібридний» уряд Азарова-Арбузова, проте навіть він лякає «регіоналів». Ось два свіжі приклади. 15 травня Кабмін схвалив законопроект, який дозволяє всім повнолітнім громадянам купувати травматичну зброю, а вже наступного вечора депутат-«регіонал» Владислав Лук´янов заявив в ефірі «5 каналу» про те, що фракція ПР у Верховній Раді виступає проти цього закону. «Наша спільна позиція: або істотне доопрацювання цього законопроекту і його переробка, або вето», — сказав Лук´янов, з чого можна зробити висновок, що навіть якщо «регіонали» проголосують за цей закон, то тут же попросять Президента накласти вето. А 20 травня лідер парламентської фракції ПР Олександр Єфремов запропонував не вносити до порядку денного сесії інший урядовий законопроект — про реформування НАК «Нафтогаз України». «Для того, щоб ставити це питання, потрібно, щоб уряд його доопрацював до такого рівня, коли б усі представники політичних сил у парламенті розуміли, що відбувається», — пояснив Єфремов. Просто повірити власному уряду «регіонали» не можуть, бо знають його інтелектуальний рівень. А механізму узгодження рішень у трикутнику «уряд — парламент — президент» Партія регіонів так і не створила.
Однак ще сильніше, ніж себе самих, «регіонали» бояться Юлії Тимошенко. Якби вони мали надійний план дискредитації і взагалі обнулення рейтингу Тимошенко, то давно прийняли б законодавче рішення, яке дарувало б їй свободу. Але жодним самонавіюванням вони не можуть переконати себе в тому, що Юлія Володимирівна на волі їх не обхитрити і не поламає всі їхні плани.
Фобії опозиції
Опозиційні до Януковича партії відчувають колективний страх перед Віктором Федоровичем. Про те, що вони позбулися цієї фобії, можна буде говорити тоді, коли вони припинять розповідати про можливі стратегії перемоги над Януковичем у другому турі, а натомість висунуть як головний варіант вихід у другий тур президентських виборів двох кандидатів від опозиції. Щоб народ не боявся, потрібно перш за все не боятися самим і вже тим більше не втовкмачувати народові думку про силу і могутність нинішньої влади.
Один одного опозиційні партії теж бояться. Цей страх має кілька проявів. Передовсім — це страх зради. Глибинні витоки цієї фобії — все в тому ж страху перед Януковичем. Також з часів парламентських виборів живе страх взаємної відповідальності. Ця фобія знайшла відображення в сентенції Віталія Кличка: «З багатьма речами, які пропонує «Свобода», можна погоджуватися, але з деякими з них, які тхнуть правим радикалізмом, погодитися важко». Але головна взаємна фобія — це страх розчинитися один в одному, втратити своє обличчя. Тому при всіх деклараціях про спільні дії опозиціонери не можуть обійтися без самодіяльності. Останній приклад: коли «регіонали» і комуністи почали збирати підписи під депутатським зверненням до голови Київської міськдержадміністрації Олександра Попова з проханням заборонити марш секс-меншин у столиці 25 травня, то кілька членів парламентської фракції «Свободи» не знайшли в собі сил пройти повз і поставили свої автографи.
Нарешті, опозиціонери, як і «регіонали», бояться Юлії Тимошенко, але тільки іншим страхом. Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок та їхні колеги по опозиційному табору побоюються сказати «щось не те» про Тимошенко, а в результаті її образ у суспільній свідомості — це «жінка, яка сидить». Щоб зламати цей стереотип і створити інший образ — лідера, який обов´язково вийде на свободу (причому до президентських виборів), — необхідно розповідати виборцям про те, що буде після звільнення Юлії Володимирівни. Але для цього потрібно перестати боятися її і як лідера, і як політика-конкурента, і як символу.
Звичайно, до виборів багато що зміниться. Однак якими будуть зміни — це залежить якраз від того, наскільки збережуться, або посиляться, або ослабляться нинішні фобії влади і опозиції. Коли політичні рішення диктуються фобіями, вони непередбачувані, але передбачувані і їхні наслідки — вони завжди негативні.
Юрій Вишневський, КОМЕНТАРІ