Корупція як невід’ємна частина політичної культури й громадського життя різних країн і континентів набуває різних форм. А втім, у всіх корупційних моделях психологи вбачають спільні елементи азартної гри. І тому рецепт подолання корупції в теорії простий: варто позбавити гру інтересу, зробивши ризики невиправдано високими, а виграш — дріб’язковим. Однак на практиці корупційні правила найчастіше цілком прийнятні, що серйозно ускладнює антикорупційну боротьбу, і робить її абсолютно марною, коли корупційні правила гри взагалі відсутні. Тому в Україні, хоч як це парадоксально звучить, для подолання корупції потрібно спочатку визначитися з її моделлю.
Чотири типи корупції
Ближче й рідніше Україні корупція, що є частиною «суспільного договору». Але влада як приклад для наслідування, схоже, вибрала «традиційну» модель.
Судячи з наявності антикорупційних статей у законах Хаммурапі та єгипетських фараонів, ця недуга переслідувала рід людський як мінімум з моменту появи державної влади. А якщо почитати судові хроніки всіх п’яти континентів, стає зрозуміла тотальність географічного поширення корупції, щоправда, вона має різні національні форми. Як тут не згадати про девіз ЄС «Єдність у різноманітті», що дуже точно віддзеркалює зовсім інше явище, ніж союз 27 країн
«М’яка» модель
Корупція на Заході вирізняється своєю філігранністю і ненав’язливістю. Найчастіше це політична корупція, яка в екстремальних випадках доходить до так званого стану полону держави. Вона характерна для країн, де певні фінансово-політичні групи мають можливість погоджувати розвиток державної політики із власними інтересами, але при цьому в цілому демократичний державний лад не дозволяє їм відкрито користуватися наявними фінансовими й організаційними перевагами. У суспільній свідомості подібний симбіоз нерідко трансформується у конспірологічні теорії на кшталт не позбавленого резонів ствердження, що зовнішня політика США продиктована нафтовим і збройовим лобі. Та, незважаючи на резонанс, прояви подібної корупції в Північній Америці й Західній Європі нечисленні. Водночас у Центральній Америці й деяких азіатських країнах подібне народовладдя для обраних доведено практично до абсолюту.
«Споживча» модель
У більшості країн колишнього соцтабору практикується корупція, що є частиною «суспільного договору». Багатьом службовцям й інших фахівцям, що втримуються за кошт державного бюджету, установлюється неадекватне грошове забезпечення. При цьому держава закриває очі на одержання ними винагороди з боку «споживачів» їхніх послуг. Небезпека подібної ситуації полягає в тому, що навіть після значного збільшення офіційної грошової винагороди бажання і звичка до «подяки» з боку пацієнтів, учнів й інших нікуди, як правило, не подінеться. Тому реформування системи затягується на роки. Характерний приклад тут — епопея із вступом до ЄС Болгарії й Румунії.
«Локалізована» модель
Такий тип корупції зустрічається у суспільствах, де більшість населення хабарів не дає і не бере. Але при цьому є певні сфери економічних або політичних відносин, де відносно вузький прошарок чиновників, що приймають рішення, і бізнесменів, які залежні від цих рішень, намагаються знайти спільну мову за допомогою грошових винагород. Яскравими прикладами подібних проявів корупції є Японія і Сінгапур, де за допомогою драконівських заходів уряду вдалося скоротити загальний рівень корупції в суспільстві, відгородивши від них вищих чиновників і великий бізнес. Цікаво, що тим же шляхом «вичавлювання» корупції з вищих ешелонів влади пішла, на думку деяких експертів, і Грузія.
«Традиційна» модель
Заглиблена у звичаї й культуру суспільства корупція має тотальний характер. Не тільки будь-яка власне послуга, але навіть просте виконання чиновником своїх посадових обов’язків неможливе без відповідної винагороди. Нездатність або небажання дати належний хабар сприймається у такому суспільстві як ознака неспроможності. При цьому корупційне діяння в очах народних мас злочином як таким не є. «Традиційна» корупція характерна для багатьох країн Африки й Близького Сходу. У Центральній Азії ця схема виконує функцію альтернативного соціального ліфта, оскільки цілком публічному табелю про ранги відповідає негласна шкала їх вартості, що годиться посаді доходів і відрахувань. Неадекватні посаді апетити карають показовими зачищеннями, як, наприклад, у Китаї, що сприймається суспільною свідомістю як відновлення законності. Усе це зрештою сприяє стабільності владної вертикалі, оскільки зміна гравців не змінює правил гри. При цьому, що дуже важливо: у цій моделі діти не відповідають за батьків. Простіше кажучи, якщо чиновник узяв більше, ніж йому призначено, це не завжди й не обов’язково вплине на дітей або братів.
Богдан Балуєв, Коментарі