Обіцяного владою прориву в українсько-російських відносинах під час ялтинської зустрічі глав обох держав так і не відбулося, тому що тактика дрібних, але постійних поступок офіційного Києва Кремлю не спрацьовує
За два з половиною роки, коли при владі в Україні перебуває нібито дружня Росії Партія регіонів, ми практично нічого не отримали від Москви навзамін, не рахуючи горезвісної тимчасової знижки на газ у $100 в результаті відомих харківських угод зразка 2010 року. Але вчора Банкова пожертвувала Севастополем, сьогодні — українською мовою, завтра, що дуже ймовірно, буде здана Газпрому українська газотранспортна система, причому майже безоплатно. Про те, що росіянам потрібна наша труба «за так» свідчить те, що будь-яка українська ініціатива домовитися про ціну власної ГТС поки гаситься самою Москвою, яка у відповідь називає свої абсолютно смішні цифри. А нацьковують Київ йти на перманентні поступки штатні піар-консультанти влади, які орієнтуються не стільки на свого теперішнього роботодавця, скільки безпосередньо на Кремль.
Промосковські піарники, що засіли на Банковій, примудряються подавати здачу національних інтересів під соусом великої технологічної вигоди для передвиборної кампанії ПР. Наприклад, політика розширення прав російської мови на території України трактується як виконання попередніх обіцянок «регіоналів» своїм виборцям і є наріжним елементом пропаганди влади перед парламентськими виборами. Про особливу вигоду такого розгрібання жару чужими руками для Москви ці піарщики, звичайно, замовчують. І забувають сказати головне: тактика дрібних, але постійних поступок офіційного Києва Кремлю, по суті, вже не спрацьовує.
За даними «k:», напередодні зустрічі Віктора Януковича та Володимира Путіна в Криму раунд підготовчих до ялтинської зустрічі президентів переговорів провели прем’єри обох країн Микола Азаров та Дмитро Медведєв. Глава українського Кабміну наполягав, що в Ялті потрібно продемонструвати хоча б видимість прориву в українсько-російських відносинах для українського електорату. Але прем’єр РФ у відповідь передав чіткі установки, отримані від Володимира Володимировича. Для успіху переговорів, на погляд Москви, потрібно: а) показати Києву свою здатність вирішити проблему, пов’язану з Юлією Тимошенко; б) піти на беззастережну здачу Росії української ГТС. При цьому зовсім очевидно, що для Кремля є причиною, а що приводом. Не було б такого прекрасного приводу, як справа Тимошенко, в Білокам’яній шукали б йому заміну. Але проблема в тому, що сама українська влада своїми недалекоглядними і вузько спрямованими на забезпечення перемоги ПР на виборах-2012 діями подарувала цей чудовий привід, причому не тільки Росії, але і Заходу.
Наявність в Україні політичних репресій фактично визнав тиждень тому Європейський суд із прав людини у справі Юрія Луценка. В кінці серпня судді зі Страсбурга оголосять політичне підґрунтя і щодо судового переслідування Тимошенко. Для Євросоюзу рішення ЄСПЛ — вердикт останньої інстанції і залізобетонний аргумент в темі наших євроінтеграційних намірів, дуже популярних у народі (до речі, євроінтеграція — це ще одна вічна передвиборча технологія). Адже західноєвропейським членам ЄС присутність в Євросоюзі України невигідна, насамперед, збільшенням східноєвропейської квоти і в Європарламенті, і в Єврокомісії. Із США, які не люблять нахабні наскоки на демократичні цінності, ув’язнення екс-прем’єра також привело до помітного охолодження відносин, тепер в геополітичному змаганні за наш регіон американцям вже непотрібно дипломатично танцювати околясом.
Росія не настільки ревно ставиться до дотримання демократії, навпаки, є, по суті, авторитарною державою, але також вирішила підключитися до боротьби світового співтовариства за демократію в Україні. Правда, тут є ще один особистий мотив у Путіна — український суд засудив Тимошенко до семи років за підписаний газовий контракт саме з ним. І що б у справі лідера опозиції не зробила найближчим часом українська влада, осад для Кремля все одно залишиться. Як і залишиться цей привід у Росії в усіх важливих переговорах із нашою країною. Так що в умовах, коли в Україні де-факто не залишилося жодного стратегічного партнера, уже варто говорити не про горезвісну київську багатовекторність, а про суцільну безвекторність, причому на невизначений час.
Країна-ізгой — це навіть не буферна зона. За буферів завжди змагаються кілька можливих покровителів, а не висловлюють їм загальне «фе». Повертаючись до українсько-російських відносин, Москва вважає нас не просто територією своїх стратегічних інтересів, для Білокам’яної держава Україна — тимчасове історичне непорозуміння, і своїми теперішніми недалекоглядними діями Київ лише стверджує її в цій думці. Тим більше, що країна, яка опинилася в міжнародній ізоляції, є ідеальною жертвою для поглинання з вочевидь незначними для цього вкладеннями. А ґрунт у вигляді існуючого «Русского мира» і майбутнього Євразійського союзу вже підготовлено. Так що може настати час, коли Володимир Путін почне розмовляти з українськими можновладцями як із начальством суб’єкта федерації. Або в стилі зустрічей Петра I із членами Малоросійської колегії.
Олег Поліщук, Коментарі