„Я щаслива людина”

| 0

Розмова без краватки із Василем Павлюком, головою фракції ВО „Свобода” у Львівській міській раді.

Василь Павлюк – надзвичайно енергійна людина. Не багато людей сьогодні, навіть у 20 років, можуть похвалитися таким запасом сил. Найбільшим джерелом енергії для депутата Львівської міськради, пана Павлюка є його сім’я та друзі, яких у нього дуже багато. Можливо, Василь Михайлович не знає, але він як публічна людина, сам може послужити для будь-кого енергетичним донором.

Повагу викликає його знання рідного краю, своїх традицій, прагнення зберегти їх для себе та своїх нащадків. А головне – гордість за свою націю з усіма її недоліками, бо саме ці нюанси можуть визначати нашу ідентичність, сутність.

- Чула, ви щойно відзначили свій ювілей. Вітаю!

- Дякую.

- Як посвяткували?

- Прекрасно. Вже півістоліття минуло від дня мого народження. Тому захотілося з родиною, з друзями, з тими, кого знаю з дитинства, з молодості, зустрітися і випити келишок горілки чи вина (сміється).

- Обійшлося одним келишком?!!

- Не одним, звичайно, всі відпочивали, бавилися у довільній формі, сміялися. Прийшли привітати мене хлопці з „Орфею”, яких я дуже люблю, поважаю (чоловічий вокальний ансамбль "Орфей" ("Orpheus") був заснований 2000 року у Львові. У складі ансамблю – вісім професійних співаків і музикантів – авт.). Це дуже прекрасні хороші хлопці. Словом, забава була файна, дуже така тепла.

- Ви збирали всіх разом – і сім’ю, і співробітників?

- Всіх-всіх. Прийшло десь сто сорок осіб. Ми святкували у „Високому замку”.

- Подарунків багато було?

Так. Моя партія подарувала мені картину Володимира Костирка, якого я дуже поважаю як митця, „Дволикий Янус”. Просто фантастична картина, можна сказати – суто галицька. Я люблю Галичину, намагаюся піднести цей край. Можливо, це занадто, але так воно є. Взагалі, мені подарували дуже багато картин.

- Так у галицькій інтелігенції заведено...

- Авжеж, і я дуже вдячний, бо такі речі мені дуже подобаються. Я просто був зачарований.

- Ви колекціонуєте твори образотворчого мистецтва?

- Не сказав би, що це колекція, але в мене є багато картин. Дружина моя дуже любить їх, і якщо є щось таке цікаве, ми обов’язково це купуємо.

- Який ваш улюблений художник. Окрім В. Костирка?

- Це Зеновій Флінта, нині покійний, на жаль. Такий був дуже серйозний художник, скульптор. Я маю дуже багато його картин. Ще мені дуже подобається Мінько, я теж маю багато його картин (Олег Мінько, художник, професор Львівської академії мистецтв – авт.).

- Який подарунок вас вразив найбільше у житті? Не обов’язково на день народження.

- Коли цієї неділі ми святкували (2 березня – авт.), мої сини (у мене їх двоє, одному 22, другому 15 років) зробили мені таке привітання, так гарно мені всього побажали, що це для мене був най-най-найбільший подарунок. По-перше, це було сказано від дітей, по-друге, це було сказано щиро. Мені приємно, що мої діти мною пишаються, хочуть бути такими, як я. Це мене дуже зачепило. Ну і від дружини, яка просто сказала, що дуже мене любить.

- Обійшлася без презента?

- Так (сміється). Але я бачив, як вона це говорить. Це було щиро. Знаєте, будь-яка людина і в будь-якому віці любить подарунки, бо це приємно. Але для мене було найбільшим подарунком те, що прийшли мої колєги. Могло прийти ще більше, але найближчі, яких мені найбільше хотілося бачити, таки прийшли. Бо ж усіх не помістиш. Звичайно, дехто не зміг прийти через певні життєві перипетії, але найбільшим подарунком для мене було те, що говорили багато теплих слів, багато бажали. Деякі з них навіть розривалися між двома-трьома забавами, і все одно не пропустили нагоди мене привітати. Мабуть, я щось добре у житті роблю, якщо друзі не проігнорували, а прийшли привітати. Людина не може все робити ідеально, не може бути білою і пухнастою. Кожен має свої плюси і мінуси. Не думаю, що люди приходять тільки для того, щоби поїсти і напитися.

- Це можна зробити в будь-який час.

- Так, ми є самодостатні люди, кожен із нас може собі таке влаштувати і без таких дифіляд.

- Ви людина публічна і світська, тому львів’янам буде цікаво знати, хто з відомих людей прийшов до вас на день народження?

- Я не зациклювався на тому, щоби до мене прийшли відомі люди. Якби я хотів відомих людей, то зібрав би півзалу таких. А це просто були мої друзі, з якими я постійно бачуся, спілкуюся, навіть працюємо разом. Насамперед, колеги з партії, колеги із сесійної зали, у тому числі голови усіх фракцій, а також з інших партій, фракцій. Тобто люди, які мені є симпатичні, направду, патріоти, з якими ми дружимо не зважаючи на партійну приналежність. Це не має значення, бо в житті ми однаково дивимося на розбудову держави, на розбудову нашого міста. Були в мене також інші люди, якщо чесно, я навіть не хотів би говорити, хто. І з виконавчої служби, яких я дуже поважаю за фаховість у першу чергу. Скільки Господь призначить нам жити, ми будемо мати спільні інтереси, справи, не залежно від того буду я у політиці, чи будуть вони у виконавчій службі.

- Ви дуже багато говорите про друзів з великою втіхою і, я так розумію, у вас їх багато. Але що для вас означає поняття „дружба”?

- У мене просто фантастично багато друзів (сміється). Є дуже близькі, з якими ми майже родина, можемо поділитися абсолютно всім. Є трошки дальші, але не менш значимі. Для мого покійного тата також друзі були чимось таким, знаєте, надважливим. Я вдався у свого тата, і мої близькі це відчули, що до мене можна десь опівночі зателефонувати. Якщо це буде у моїх силах, я завжди допоможу – чи в радості, чи в горі, як би там не було.

- Ви щаслива людина. Це не питання.

- Так, я щасливий.

- Вітаючи вас, ваші сини сказали, що хочуть бути такими, як ви. А ви які свої риси хотіли б найбільше передати дітям?

- Насамперед працьовитість. Я не хочу, щоби це звучало дуже пафосно, але любов до своєї землі, до своєї сім’ї. Хто любить свою сім’ю, родину, місто, село, Україну загалом, той є людиною прекрасною, бо вона любить своє. Я розумію, що в житті є дуже багато розчарованих людей, але коли чуєш від них погані слова про батьківщину, і на всіх, і на все, стає прикро. Своє треба любити, і якщо мої сини матимуть таку самопожертву, любов до всього рідного, то я буду дуже радий, адже мої діти не даремно живуть на цій землі.

Друга моя риса – те, що я релігійний. Не скажу, що я релігійний фанатик, але щиро вірю у Бога, знаю, що кожної неділі треба піти до церкви, дотримуватися свят. Якщо мої діти робитимуть це, то це прекрасно.

- У яку церкву ви ходите?

- Я є грекокатолик, ходжу до Андрія, Домінікан, до Михайла.

- Уже щось плануєте на Пасху?

- Поки що ні. Можливо, у гори поїду, бо я сам гуцул, родом із Яремче. Я на гуцульщині дуже багато відзначав і Різдво, і Пасху.

- Розкажіть, які свята на вашій землі.

- Там трошки по-іншому все відбувається, правда, з кожним роком ця різниця все менша і менша. Наприклад, гуцули завжди ходять святити паску у національному одязі. Але я кажу, що це вже менше, особливо в тих місцях, куди найбільше зайшла цивілізація. От десь там на верховинах, глухіших селах цю традицію зберігають. На поливний понеділок гуцули не поливаються, але роблять це 6 травня, на Юра. Не стріляють коло церков, а на Львівщині стріляють. У гаївки бавляться, дзвонять – це все є. На Пасху, коли йдуть з церков, то ходять один до одного в гості, навіть чужі люди запрошують один одного в гості просто на вулиці. Вітають один одного трембітами.

На минуле Різдво ми з дружиною, дітьми їздили у Карпати. Це свято також відрізняється від Різдва на Львівщині. Наприклад, перед Святою Вечерею газда тричі обходить свою маржину (худобу), всі вої обійстя зі свічкою, з хлібом, примовляє. Потім він заходить до хати, господиня починає накривати на стіл, де має бути отава (зелене сіно), всюди часник, під столом джарик (ялівець), який підпалюють, і вся хата наповнюється запахом того ялівця. Потім ідуть на вулицю і стріляють, тобто салютують, що народився Христос. Я казав, що на Львівщині це роблять на Великдень, а там, власне, на Різдво.

Кожна господиня пече три хліби, які називаються „Святий Вечір”, „Василь” і „Йордан”. З тим хлібом вся сім’я іде колядувати. Під час колядування хліб ставлять, а коли вже йдуть, то забирають. І так до ранку. Наступного дня, вже на Різдво, йдуть до церкви. Коли починає темніти (це називається „Зоря”), трембіти скликають на коляду. Хлопці і дівчата окремо, газда окремо, і так три дні. Ідуть з хати до хати, не пропустять жодної, навіть якщо вона десь у глухих горах, і там нікого немає. Потім іде розколяда (після Івана).

- Наша нація вміє святкувати...

- Так, мені це дуже подобається.

- А може, українці надто довго святкують і відходять від цих свят, мають надто багато пов’язаних із цим вихідних? Вам не здається, що ми не надто трудолюбні?

- Справді, я деколи міркував над цим, бо мав нагоду поїздити світом, побачити, як там ставляться до роботи – це і Польща, і Франція, і Канада. Можу підтвердити, що там люди трошки більше працюють. Тоді мені здалося, що в нас, порівняно із Заходом, надто багато свят. Але, з іншого боку, ми тим і оригінальні, ми тим інші. Якщо зіллємося в ту європейську сутність, ми втратимо свою ідентифікацію, будемо такими, як всі. Нічим не будемо відрізнятися.

- Можливо, українець тим і українець, що він відсвяткує, відійде, і по-новому візьметься за роботу?

- А потім працює. Вибачте, ми не росіяни, які планують пити один день, а виходить півмісяця, доки не закінчиться зарплата. Я це знаю, бо мені доводилося і в Сибіру бувати. У нас люди побавляться, скільки їм відведено вихідних, і здебільшого вчасно повертаються на роботу. Є. звичайно, різні люди, але більшість нації іде працювати, якою б великою не була голова.

- Як щасливий чоловік, скажіть, що людині потрібно для повного щастя?

- Я дякую Господу, що моя сім’я здорова, і це вже велике щастя. Ми можемо собі заробляти на життя, дітей вчити. Як політик я знаю, що в мене є держава, хоча її ще треба розбудовувати. Для повного щастя я хотів би, щоби Бог дав мені дочекатися внуків, правнуків, щоб дочекатися благополуччя у державі. Більше мені нічого не потрібно.

Розмовляла Юлія БАСЕНКО, „Новий Погляд”

комментарии powered by Disqus