Обмін ролями або історії чотирьох руйнівників стереотипів

Соломія ГРИГОР‘ЄВА, Львівський портал

|

Чимало з нас розділяють деякі професії на чоловічі та жіночі. Але й чи справді існують такі роботи, що підходять виключно для чоловіків чи жінок? І що ж це за такі особливі сфери діяльності? Звичайно, більшість скаже, що це – маячня, та жінки та чоловіки можуть рівноцінно працювати у будь-якій галузі. Але далеко не кожен готовий найняти для своєї дитини чоловіка-гувернера (простими словами – чоловіка-няню) чи довірити ремонт своєї автівки жінці. Львівський портал дізнавався, як це не жити за стереотипами та знайшов чотирьох людей, які руйнують будь-які гіпотези про так звану «чоловічу» чи «жіночу» професію.

Марія Воробець, водійка таксі

(фото ілюстративне)

 

Я люблю жити без будильника і начальника. На моє рішення стати таксистом, напевно, повпливало те, що я дуже люблю їздити і дуже не люблю сидіти на одному місці. Тому вирішила піти на таку роботу, щоб я не була залежна від керівництва, щоб могла працювати, коли захочу, і, звісно, щоб заробляти більш-менш нормально.

У мене вже є чималий досвід роботи таксистом, і в жодній з трьох служб, на які я працювала, не виникало сумнівів щодо моєї компетентності. Жоден з керівників не казав мені, що я не зможу працювати, бо я жінка. Важливо було мати певний стаж водіння і все.

З колегами, іншими водіями таксі у мене дуже хороші стосунки. Я, наприклад, не пам’ятаю, чи я колись сама міняла колесо. Вартує тільки сказати, що в мене щось сталося, одразу під’їжджають чи дають поради. Інші таксисти тільки підтримують.

У мене бувають конфлікти з клієнтами, які вважають, що я, як жінка, не можу компетентно працювати таксистом. Дуже багато чоловіків сідають у авто і починають відчувати себе інструкторами з водіння: всю дорогу розповідаються про колір світлофора, де яма, де яку передачу включати, тощо. Я завжди прошу вимкнути інструктора і не сумніватися у моїй компетенції. Часто мені кажуть: «Ну ви ж жінка…». В таких випадках я завжди кажу: «Ви бачили, що за кермом жінка, для чого тоді сідали в машину? Щоб мене повчати всю дорогу?».

А ще бувають ситуації, коли п’яні мужчини сідають в авто і забувають, що вони сіли в таксі. Вони перетворюються у самців та починають фліртувати. Я в цьому питанні дуже категорична, і стараюсь нагадувати їм, що вони сіли в таксі, що я – водій, що ми не на дискотеці познайомились.

Я дуже негативно ставлюсь до стереотипів, що це «чоловіча» професія. Кожна людина працює там, де вона відчуває себе на своєму місці. Чомусь у нас прийнято вважати, що чоловік-перукар – це хороший майстер, а вже жінка-водій таксі – це погано. Я знаю багато жінок, які працюють в таксі, і вони прекрасно виконуються свою роботу.

Ярослав Паляниця, візажист і консультант магазину косметики та парфумерії

Я з дитинства любив малювати, це передалось мені від мами. А от професійно візажем я почав займатись десь 4 роки тому. Я не люблю робити такий make-up, який міняє зовнішність. Мені просто подобається, коли жінка з моїм візажем почуває себе впевненішою.

До речі, я не вчився на візажиста, спочатку це було як хобі. Зараз я впевнено можу сказати, що мені подобається моя робота. Я не вважаю, що візажист – це суто жіноча професія. У сучасному світі є жінки в поліції і в армії, то чому чоловіки не можуть працювати в сфері краси? Навпаки є багато клієнток, які звертаються, бо їм набагато спокійніше і приємніше, коли їх малює чоловік.

Коли я влаштовувався на роботу, то у керівництва не було сумнівів у моїй компетенції. Вони навіть шукали чоловіка на роботу, щоб додати трішки епатажу. Чимало людей й справді сприймають чоловіка у цій індустрії як якийсь епатаж.

У магазині я також працюю консультантом, допомагаю обирати косметику. В мене бували випадки, коли жінка не могла обрати, до прикладу, тональний крем, і коли я казав, що можу допомогти, вона відповідала, що я – хлопець, і не зможу цього зробити. Проте, коли я говорю, що є візажистом, дівчата з меншою недовірою починаються ставитись до мене. Зараз кілька таких жінок навіть стали моїми постійними клієнтами.

Спочатку така реакція мене нервувала, але зараз я вже спокійно до цього ставлюсь. Я вже звик до такого здивування. В будь-якому випадку треба зберігати спокій і ввічливість. Клієнт завжди головний. Том,у якщо хтось хоче консультанта-дівчину, то я без проблем покличу когось зі своїх колег.

Роксолана Лупан, бійчиня-стрілець добровольчого батальйону «ОУН»

Перший раз у зоні АТО я була у квітні 2015 року – в Пісках. І була там, поки нас звідти не вивели. Другий раз я їздила в Грунове (це біля Широкиного) у серпні того ж року. У нас добровольчий батальйон, ми могли приїжджати періодами.

Перш, ніж я їхала туди, ніхто з рідних чи друзів не знав, що я буду в зоні АТО. Одиниці знали, що я поїду, що я готувалась до цього. Розповіла про службу вже коли повернулась звідти. Свою маму я десь два-три місяці готувала, щоб розповісти їй правду. На третій місяць я сказала: «Мама, ти не переживай, я тобі щось розкажу, але я жива і здорова». Але вона вже раніше про все здогадалась, відчувала… Коли я вже вдруге їхала в зону бойових дій, то рідні вже знали. Але намагались мене відмовити від цієї ідеї. Мама дуже переживала, казала, що не відпустить мене. Але я вирішую таке сама.

Під час обидвох моїх поїздок в зону АТО – зі мною кожного разу також була одна дівчина. Ми дружили, це класно, коли є ще хтось такий, як ти. Нам навіть більше було про що поговорити.

В батальйоні «ОУН» про мене дуже турбувалися, нікуди саму не відпускали. Дуже переживали, що я дівчина, і що зі  мною може щось статись. А коли я вже вдруге їздила від «Правого сектору», то там я була як всі, і мені це дуже подобалось. Я була як звичайний боєць, з усіма вcе відпрацьовувала, тренувалась, була на різні з чоловіками. В першу чергу звертали увагу на мої вміння, а вже потім на те, що я дівчина. Звісно, мені приємно було, коли про мене піклувались. Але мені більше до вподоби, коли мене сприймають перш за все як бійця.

На передовій дуже велика проблема з алкоголем, дуже багато п’яних чоловіків. У мене раз була така ситуація, що я йшла з побратимами, і якийсь невідомий чоловік почав до мене чіплятися. Він почав дуже нервуватись, бо я не хотіла, щоб він мене обіймав. Він настільки розійшовся, що його друзі навіть його стримувати. Це була дуже неприємна ситуація.

Мене одразу взяли на передову, бо бачили, що я серйозно до цього ставлюсь. Ще я добре володію зброєю, знаю тактику, медицину. На навчаннях є багато чоловіків, які по три місяці сиділи, і їх не допускати до передової. Не кожен готовий відразу поїхати.

Я впевнена, що жінка може бути воїном. Ми хоч і жінки, але теж можемо тримати зброю в руках. Для жінки теж знайдеться робота на війні. А ці стереотипи… Це – маячня. Жінка не має поводити себе, як «мужик», але зброю тримати вона може.

Юрій Романяк, вихователь львівського дитячого садочку №44 II категорії

Я працюю вихователем з 2011 року. І почав свою роботу у дитячому садочку досить випадково: прийшов сюди влаштовуватись сторожем. Тобто це мала бути як тимчасова робота, поки я не знайду щось краще. Але завідувач садочку подивилась, що освіта дозволяє бути вихователем (за освітою Юрій Богданович є соціологом – ред.) і запропонувала мені спробувати себе в такій ролі. Я погодився, бо я не живу за стереотипами і не вважаю, що це професія суто для жінок. Десь два тижні я ознайомлювався, проходив стажування. Мені дуже сподобалось. І керівництво теж побачило, що я справляюсь. Так я й почав працювати.

Колектив з позитивом прийняв мене на роботу, жодної дискримінації я не відчував. Можна навіть подякувати керівництву садочка, яке не побоялось взяти на роботу вихователя чоловіка.

Більшість батьків дітей, які навчаються в моїй групі, сприймають мене позитивно. Майже всі мами і тати моїх вихованців – десь мого віку, і вони розуміють, що це навіть добре. Це вирівнювання гендерних ролей. Діти стикаються не тільки з жіночим мисленням, поведінкою, але й з чоловічим баченням. Звісно, що всі вихователі працюють за однією програмою, але методики точно різні. У мене структура логіки зовсім інша.

Діти моєї групи, коли говорять зі своїми однолітками з інших груп, специфічно підкреслюють, що вони вчаться в особливій групі. Бо у всіх вихователі жінки, а в них – дядько 🙂 . Тому на дитячій площадці мої малюки почувають себе оригінальними, неповторними, вони цим пишаються.

Позаяк, у нас поєднання такої роботи і чоловіка сприймається щонайменше незвично. Це погано, що є такі стереотипи. Вони стримують розвиток в ментальності, в свідомості. Якщо такі стереотипи не відходять, то це означає, що суспільство стоїть на місці. Тому я до таких тверджень ставлюсь негативно, але особисто до уваги не беру. Мене це взагалі не зачіпає, не ображає. Я розумію, що з часом ці стереотипи розмиються. Я дуже люблю свою роботу, і це – головне.

Фото: соцмережі, Львівський портал

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.