Той, хто пройшов дев’ять кіл пекла. Історія сильного духом

До війни ми мало розуміли, хто має відзначати День захисника України, і це свято часто просто вважалося таким собі «чоловічим 8 березням». Справжню ціну гордого слова «захисник» ми втямили лише тоді, коли на наші землі прийшов новітній окупант. І протистоять йому справжні сини України, ризикуючи життям, стоять на варті цілісності нашої держави.

Одним із таких Героїв є 25-річний Вадим Швед із Миколаєва, для якого війна із загарбником стала справою честі. Вадим пройшов через усі дев’ять кіл пекла, побувавши у багатьох «гарячих точках» Донбасу. Поки що хлопець навчається у Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові, але зізнається, що хоче повернутися у зону АТО до бойових побратимів. Отож, ця історія про мужність, незламність духу та чоловічий обов’язок… Це історія Вадима Шведа…

Я просто боронив свій дім і країну

Після школи у 2009 році я пішов на строкову службу в армію і потрапив у 79-ту десантно-штурмову бригаду, а потім залишився служити за контрактом.

Коли тільки починалися заворушення у Криму, я прекрасно розумів, що як військовий давав присягу захищати свою країну. Раніше був мир, контрактники сиділи і реально нічого не робили, але прийшов час і ми стали необхідними. Я знав, якщо треба буде брати у руки зброю. Це – мій обов’язок і моя робота.

Вдома часом чую від людей нарікання, мовляв, ця війна – дурна. Якщо вона дурна, тоді чим був Афган?! Ці бойові дії взагалі велися на території іншої держави, там воював і мій вітчим… Оце, на мою думку, якраз і було дурістю. Але війна на Донбасі це взагалі інше, вона не може бути дурною, бо ми у себе вдома.

Хтось у АТО бореться за ідею, хтось – за подвійну зарплату… Я особисто йшов на війну, по-перше, через відчуття обов’язку, по-друге, щоби захистити свою родину і дім. Не міг дозволити, щоб рідне місто, де живе мій 4-річний син, перетворилося на руїну. Але потім, коли вже пройшов час і я трохи «понюхав пороху», то йшов у бій просто через бажання мстити.

Правда, не розумію тих військових, які нарікають, що у містах України люди святкують і живуть звичним життям. А що їм робити? Щодня плакатися на те, як все погано через війну в країні?! Війна – це справа держави та Міноборони. Зрештою, ми і йшли воювати за те, щоб це все не розповзлося, і люди мирно жили. Після бойових дій на кілька днів на Різдво приїжджав додому, в Миколаїв, і добре пам’ятаю той момент, коли вийшов на вулицю, а там – передсвяткова метушня, люди бігають, машини їздять туди-сюди, музика різдвяна грає. Так тепло стало на серці, і я зловив себе на думці, що ось воно – те, для чого ми все це робимо.

Війна – не романтика. Це безсонні ночі, бруд та звірячий голод

Всі думають, що війна – це гучна стрільба, літаючі снаряди, героїчна смерть, але це лише картинка. Насправді війна – це коли сидиш протягом місяця голодний як вовк, це безсонні ночі, бруд, болото, в яких постійно знаходишся, страх навіть в туалет сходити. Так, якось у Пісках просидів майже два тижні повністю чорний. Отакі реалії жорсткого військового побуту…

Пекельні Зеленопілля, Донецький аеропорт та «Ізваринський котел»

Як йшов служити в АТО, батько зразу мені сказав: «Ти дорослий чоловік, військовий, це твій обов’язок». А мама, знаєте, як мама: плакала, не відпускала… Але потім якось заявила: «Можу сміливо говорити, що мій син не ховається за спідницею, як багато інших».

На війні я із першого дня – від 3 березня 2014 року, в цей час Крим ще був наш. Тоді ми перекривали перешийок, встановлювали блокпости, контролювали в’їзд-виїзд на території півострову.

Коли вже їхав на Донбас – страху не було, все було нормально, як і зазвичай. Він приходить, як починається бій, оцей жах і адреналін тебе не відпускають до завершення битви.

Конкретно у бойових діях у АТО брав участь 23.05.14 – 7.08.14, 1.09.14 – 25.09.14, 1.10.14 – 14.11.2014,  20.01.2015 – 18.02.2015, 7.06. 2015 – 18.07.2015. Але це лише те, що офіційно задокументовано. Дислокувалися у різних точках. Спершу це був просто табір АТО під Ізюмом, далі нас вже перекидали у Красний Лиман, Сіверськ, Ямпіль, Слов’янськ, Саур-Могилу, Дякове, Маринівку, Амвросіївку, Зеленопілля, Краснодон, Краматорськ, Донецький аеропорт, Піски, Водяне, Широкине, Волноваху, Сартану. «Понюхав пороху» справжніх боїв у Красному Лимані, Саур-Могилі, Донецькому аеропорту, Пісках, Водяному, Широкиному, а під Зеленопіллям нас просто розбомбили. Саме тут і в аеропорту ми зазнали найбільших втрат…

Лише раз у мене було бажання покинути оце все і повернутися додому. Тоді ми стояли на кордоні з Росією, це був «Ізваринський котел»: нас просто обстрілювали, а ми не могли дати відповіді, бо це вже територія Російської Федерації. Я стояв і бачив: хто і звідки стріляє, бачив, як до нас заїжджають «Гради», але нічого не міг зробити. Через це опускалися руки. Так, знищили майже всю нашу техніку, чимало було і поранених…

Серед побратимів був «Сєпар», його навіть Порошенко нагородив

До речі, дуже багато людей, які їхали воювати за «ДНР/ЛНР», через деякий час дуже змінили свою думку. Навіть у моїй бригаді служив чоловік із позивним «Сєпар». Так, він був на стороні бойовиків, але потім переосмислив все, побачив, що вони не дружать з головою, розвернувся і пішов. А далі прийшов служити до нас, воював з нами, і, навіть, був нагороджений Президентом України.

Чесно, іноді з’являється дуже велике бажання повернутися туди. Там зовсім інше взаєморозуміння між людьми. Ми були однією сім’єю, і не важливо – хто ти: командир батальйону, офіцер чи солдат…

У Дебальцево мешканці зустрічали нас із усмішками, а потім так же радо… бойовиків

Місцеві мешканці на Донбасі ставилися до нас по-різному. Десь нам були справді раді, десь – обзивали «карателями». Але після спілкування з нами, у головах деяких відбувався справжній переворот. Однак, все-таки більшість жителів пристосовується до того, що є: прийшли ми – посміхаються, прийшли бойовики – і їм посміхаються. Так було в Дебальцевому.

Зайшли ми якось у один з будинків, на столі у попільничці лежала ще тліюча цигарка, але людей не було. Ми спустилися в підвал, а там у темряві ховалися двоє до смерті перепуджених людей. Зрозуміла річ, побачили купу військових з автоматами і налякалися… Багато хто живе там в такому постійному страху.

Ще довго пам’ятатиму старенького дідуся, який віддав нам пачку цигарок. Це було якраз, коли виходили з оточення в Ізвариному. Ми всі вже два тижні не мали що курити, а він врятував нас, подарувавши пачку сигарет. Як виявилося, нічого їстівного, крім компоту, у старенького не було. Зі вдячності я вигріб з нашої машини все, що було – якісь консерви, сухпайки… Не раз отак залишали щось тим людям, бо пенсії їм там не возять, магазинів теж практично не залишилося. Єдину крамницю, яку бачив у зоні бойових дій, була у якомусь підвалі в Пісках.

А загалом у зоні АТО залишилися здебільшого немічні пенсіонери, яким нема куди тікати…

Після повернення додому феєрверки нагадували «Гради»

Адаптація до мирного життя у мене проходила напевно, як і у всіх. Правда, після повернення з «Ізваринського котла» у мене просто реально «зірвало дах». Я постійно був «на нервах», купу людей мене заспокоювало. Бувало, йдеш вулицею, лунає феєрверк, а тебе вже охоплює «мандраж». Або сидиш з дівчиною у кафе, звучить якийсь гуркіт,  і ти вже під столом… Постійно якісь жахіття снилися. Один раз прокинувся від того, що біжучи врізався чолом об стіну, куди біг – не знаю.

Так, навіть минулого тижня під час навчань на полігоні, коли спав, зірвався з ліжка від того, що почув звуки «Граду». Але заспокоївся, коли зрозумів, де я, і що це лише навчальні стрільбища.

Все це наче потроху минає…

Під час бойових дій часто буває не так, як пише підручник

У серпні минулого року вирішив вступати у львівську Національну академію сухопутних військ імені Сагайдачного на спеціальність ракетні війська та наземна артилерія. Через три роки буду вже офіцером.

В Академії Сагайдачного нема такого, що можеш прогуляти якусь пару, все жорстко контролюється.  Тут не якихось економістів готують, тому пропускати заняття – гріх. Це може «аукнутися» тобі в бою: якщо тут не навчишся командувати, то втратиш своїх людей. Я так говорю, тому що бачив багатьох офіцерів, які замість того, щоб іти попереду своїх солдатів, піднімати їхній бойовий дух, просто розверталися і тікали з поля битви. Був випадок, коли мені, сержанту, доводилося командувати…

У нас дуже насичена програма навчання. Але найбільше проблема в тому, що під час бойових дій дуже часто буває не так, як пише підручник… Вчиться тут чимало хлопців, які були в АТО, але є багато таких, які прийшли тільки-но після школи. Звісно, ми один одному допомагаємо. Хлопці, які прийшли після школи,  нас підтягують, у них ще голова свіжа, а ми давно закінчували школу і мало що пам’ятаємо з програми. Я своєю чергою багатьом пояснюю, що їх чекає, ділюся якимсь своїм  досвідом. Тобто, у нас з цим повна взаємовиручка.

Фото: з архіву Вадима Шведа