Василь Сліпак: «Дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша – взагалі абстрагована від неї»

Український оперний співак, який вже 20 років живе у Франції. Екс-доброволець 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу, а сьогодні волонтер про життєві ролі, діаспору і спільність та прощення росіян:

«Я поєдную в собі дві частини: в одній я артист, який грає різні ролі, а в іншій – я справжній, і таким я є в Україні. Усі найкращі моменти свого життя я проживаю на Батьківщині, і думаю, багато українців зараз би мали відчувати унікальність історичного моменту.

Насправді ми народилися 2 роки тому. І тепер наше завдання – перемогти у цій війні і вистояти…

Сьогодні роботи не бракує – є дипломатична сфера, культурна, яка в багатьох моментах навіть потужніша, ніж тримати зброю в руках на Сході. Але я для себе обрав шлях: як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції…

Наскільки я спостерігаю, артистам відчути і зрозуміти ситуацію в Україні легше – вони чутливі люди і можуть більше зрозуміти чужий біль. Це не політикум, це геть інше сприйняття…

Так історично склалось, що українці не дуже схильні завжди бути об’єднаними, і діаспора в Парижі – не виняток.

Щодо питань волонтерства, то, можливо, в цьому є й плюси: зрештою ми об’єднуємося з тими людьми, з якими нам комфортно і легко.

Силою нічого не зробиш. Наші ділянки роботи дуже конкретні, і ми прихильники того, аби мати максимально персональний підхід до допомоги. Наприклад, не надсилати гроші чи військове оснащення, «аби надіслати» – ми завжди конкретно знаємо, кому й для чого. Ми передаємо із рук в руки і цей принцип зберігаємо.

Інша справа, що коли мова йде про громаду, яка публічно транслює меседжі про Україну, то тут потрібна консолідація. Що в Україні, що у Франції. Це дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша – взагалі абстрагована від неї. Телевізор каже, що вдень війни немає і добре.

В ідеалі цю біду мали б вирішувати всі разом – але на практиці це не так…

Ми маємо приклади тут, у Франції, коли росіяни, які давно виїхали зі своєї країни, стають на наш бік, підтримують. Деякі дають гроші для фронту.

Якщо росіянин витягує з гаманця 100 євро на потреби українських військових – це щось вже означає. Він розуміє, що його країна чинить страшні речі, вбиває українців – і він підтримує бажання України відстояти свою незалежність, свої принципи і людей.

У майбутньому, думаю, ми будемо розуміти, хто є друзями України, а хто підтримує агресію і режим Путіна свідомо. І відповідно, для другої категорії реакція буде однозначною – ми вміємо захищатися, ми генетично маємо в крові відчуття справедливості і своєї країни, землі.

Найскладніше буде вибачити кримінал проти людства, який чинить режим Путіна. Але не слід забувати, що ці дії підтримуються більшістю населення Росії. І не потрібно розділяти: мовляв, проблема лише в Путіні, він лише мавпа, яку всім показують. Проблема – у цих людях, які підтримують агресію, які готові вбивати.

І їм ми ніколи не пробачимо.

Доведеться тоді ставитися до росіян вибірково: ті, хто зрозуміли, з тими ми будемо підтримувати одне одного, а всі решта – Бог їм суддя».

Детальніше: УП.Життя