Чому у Львівській Опері не хочуть грати на скрипці Страдіварі

Петро СЕМЕНЯКА, Львівський портал

|

Інформацію про те, що лише 5% з числа публіки, яка приходить на вистави у Львівську Оперу, становлять власне львівяни – можна сприймати по-різному. Позиція Гендиректора Львівської Опери, п.Тадея Едера, що до такого «феномену» не раз відкрито ним озвучувалася.

opera

Уже напевно немає у Львові журналіста, котрий не чув би хоч один раз з телеекрану, чи на пресконференції про «костюм-тройку: труси, майка і куфайка», які, на думку Гендиректора Львівської Опери відображають рівень сьогоднішнього львів’янина, що і пояснює небажання цього «примітива» іти на «елітарне мистецтво» до «храму мистецтва».

На підсвідомому рівні кожен розумів, що це не що інше, як цинізм вищої проби, У той же час рука (перо) якогось журналіста, чи навіть якогось культуролога-інтелектуала не піднімалась, щоб спростувати такі високопарно-образливі «постулати» Гендиректора, основу феномену якого складало уміння пристосуватися до кожної з влад, що змінювали себе за останні 15 років. Важливим аргументом у цій ситуації також був «спокій у колективі», який гарантувався зарплатою працівників «Національного» театру – у 5-10 разів (!) вищою від зарплати учителя… Професійно-творчі аргументи, у той же час, тут бралися до уваги за відомим «залишковим принципом».

Саме тому несподівана напруга і конфлікт, які виникли у балетній трупі театру у кінці минулого театрального сезону в липні, стали чимось новим і неочікуваним у цьому «ситому царстві». У новому сезоні 2015-2016рр., що щойно розпочався, проблема, як виглядає, не тільки не вирішилася, а й проявилася ще ширше.

На думку диригента Львівської Опери Мирона Юсиповича, який теж опинився у ситуації конфлікту з дирекцією театру, хоч до балетних проблем не має відношення, це все має спільне коріння, є закономірним і, як би це не дивно звучало – обнадійливим: « …нарешті тут хоч комусь «лише ковбаси» стало замало! Хочуть більшого – свіжості, творчості, професіоналізму…Браво!»

Даючи свою оцінку і пояснюючи суть сьогоднішніх проблем Львівського Оперного, Мирон Юсипович чітко окреслив глобальні причини сьогоднішньої кризи.

Свого часу генеральний директор Львівського оперного театру Тадей Едер після успішних гастролей театру по Західній Європі, де театр отримав високі похвали у німецькій пресі, пояснив Мирону Юсиповичу, на той час Художньому керівнику Театру, суть розбіжностей їх поглядів так:

  • «зависока професійна і творча планка» з боку диригента, що не підходить «усім заслуженим і народним», і що «не треба нам тої Німеччини і Австрії…нам і Жешува-Перемишля вистачить».
  • «кращого способу керівництва і організації роботи в театрі, ніж та, що була за комуністів – немає».
едер
Тадей Едер

 

«Здавалося б що ці слова позбавлені будь-якого сенсу, але, як виявилось, він мав рацію! – каже М.Юсипович.

І це не феномен, а закономірність, що саме такий, здавалось би схиблений підхід і принципи, стали відносно успішними а точніше – зручними і вигідними у цій нещасній країні, що і сьогодні борсається у потугах – вирватися з гнилого совдепівського болота.. На думку М.Юсиповича – схиблена система-суспільство (показуха, корупція, підміна цінностей…) вимагала таких самих принципів, підходів і смаків. Але є дуже важливий нюанс – цей «успіх» не стосувався професійної і творчої якості, а виключно лише матеріальної сторони справи.

У той же час творчий ресурс театру при вищезгаданих зарплатах не міг не змінитися. Отже навіть при найбездарнішому диригенті, режисері, хормейстері, балетмейстері… на такі зарплати можна заманити висококласних талановитих професіоналів і «якийсь» результат – таки буде. Але лише «якийсь». І, як показала ситуація в балеті, рано чи пізно їм лише «жирної ковбаси» стане замало, або, що за таких підходів є цілком можливим – вона раптом закінчиться. Воно ж і зрозуміло: роки летять швидко і хочеться себе реалізувати – щось більше заспівати, станцювати, показатися не лише по багатших селах європейських провінцій… Тобто – ніби і скрипка є непогана, але…нема кому її добре настроїти і, звичайно ж, на відповідному рівні грати. Сьогодні – це сумна реалія Львівського Оперного.

«Перти» проти цієї стіни, каже М.Юсипович, – справа невдячна. Є і закиди – «сидиш на тому ж ситому сучку – пощо його пиляти?» І все ж для професіонала, людини творчої – це велика депресія. Рано чи пізно щось десь таки прорве.

«Мій проект «Гармонія сфер» -(музика, живопис, світло) Дирекцією і Худкерівництвом театру вже успішно похований. Тим часом у Львові знаю чимало людей, яких це цікавило би більше, ніж регулярно-«Весела вдова». Спільний з німцями проект «Лоенгрін» Р.Вагнера – теж спущено на гальмах, бо зацікавлення з боку керівництва театру виявилося – 0. Фінансування мало бути спільним . Режисера, художника , консультанта-репетитора з Європи бралася оплатити німецька сторона. Уже був складений розклад приїздів і репетицій. У Львові мала відбутися наукова конференція за участі європейських світил-музикознавців і, що найцікавіше – планувався приїзд товариства Вагнеристів з Байрєйта ,150 осіб. Це – мистецька еліта Європи. Про усе це вже йшли переговори німецької сторони на рівні Бундестагу і Посольств України та Німеччини. Окрім мене і ще кількох осіб у театрі, від яких мало що залежало що до прийняття рішень, – нікому з керівництва це не стало цікавим. Тим часом справа зайшла-була вже досить далеко і не лише я, а й театр, місто, держава черговий раз «втратили лице».

У даному ж випадку останньою краплиною для диригента став саботаж з боку керівництва театру постановки нової вистави за запропонованим ним оригінальним режисерським сценарієм.

юсипович
Мирон Юсипович

 

«Мною був запропонований новий режисерський сценарій спектаклю – опери Миколи Римського- Корсикова «Царева наречена».

Я створив цей сценарій ще 4 роки тому, але в ті часи, в тих реаліях поставити таку оперу було нереально, хоча спроба й була. Але зараз, коли це варто поставити, продовжився спротив зі сторони керівництва театру. Я думав, що часи змінилися, що після Небесної сотні, після Криму і Донбасу, після року пролитої крові, щось би мало змінитись. Як виявилось, для декого не змінилося нічого.

Мені пропонували поставити цю оперу традиційно, але показувати ліричні колізії і прилизані побутові колорити Росії часів Івана Грозного сьогодні для мене менш цікаво, ніж показати страшну суть і спадковість репресивної машини «Опричнини» цього царя і її метаморфози і жахливі діяння у тоталітарних умовах радянської системи 20-го ст.., а також спроби відродження у Росії сучасній. Що й казати – матеріал актуальний і дуже вдячний. Це дуже швидко зрозуміли не лише мої колеги-постановники, а і «биті» закордонні специ. Зокрема у Нью-Йорку…

Страх дирекції театру перед оновленою постановкою «Царевої нареченої» Римського-Корсавова є цілком зрозумілим. Зрозуміло, що путінську нагороду за расширениє «Русского мира» треба «відпрацьовувати», але чому це робиться за рахунок держави, яку теперішній російський «цар» хоче знищити?

Зрештою, «моя» вистава абсолютно не є антиросійською. Навпаки – тут підноситься питання гуманності і співчуття : що чекає цей народ з його історією, культурою і… стражданнями у всі часи і по сьогоднішній день? Але це, мабуть, заскладно для колег-начальників у театрі. У той же час – чи така «позиція» керівництва Національного державного(!) культурного закладу є можливою сьогодні в Україні та ще й у Львові!? Як на мене – це питання риторичне.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *