Неповносправні гості “Євро”: краще не їхати?

До єврочемпіонату залишилось три місяці. Дороги, стадіон, аеропорт — більшість робіт уже завершено. Високопосадовці, чиновники, будівельники запевняють: європейський Львів готовий зустрічати європейських туристів. Та чи всіх? 

Через водні канали Вроцлава та Венеції перекинуті мости з пологими заїздами, спеціальні платформи в Амстердамі дозволяють людям на візочках без зусиль потрапити до трамваю, автобуси Дрездена, вагончики метро у Празі, трамваї Відня чи поїзди Будапешта — всі вони оснащені електронними табло та двомовним озвученням зупинок. У Європі такі зручності — звичне явище, і неповносправні громадяни живуть повноцінним життям. Футбольні вболівальники з особливими потребами, очевидно, захочуть відвідати Україну й наше місто зокрема. Місто, де пандуси — рідкість і привілей дорогих готелів, а про електронні табло у транспорті залишається хіба що мріяти… Як Львів зустрічатиме неповносправних туристів? Погляньмо на це очима людей з особливими потребами.

Інфраструктура

Як пояснив «Ратуші» заступник голови правління львівського осередку Українського фонду реабілітації інвалідів Ярослав Мудрий, раніше їхня організація спільно з Архбудконтролем проводила перевірки об’єктів перед тим, як здати в експлуатацію. Потім змінились закони, вимоги і ситуація. 

«Тепер власник, що здає об’єкт, усно повідомляє Архбудконтроль, що в нього все добре і йому надають дозвіл на експлуатацію цього об’єкта, — запевнив пан Ярослав. — Хіба що пізніше може бути перевірка: чи справді об’єкт доступний для неповносправних, чи дотримані будівельні норми. А власники, зазвичай, намагаються ті будівельні норми обійти, зробити все не так згідно з вимогами, як швидше і дешевше. Найбільше при цьому страждають саме інтереси неповносправних».

«Силу грошей було витрачено на дороги, проте на пішохідні зони не дуже звертали увагу, — запевнив «Ратушу» Ярослав Мудрий. — Жоден тротуар не зробили на совість для людей на візочках — ні на вулиці княгині Ольги, ні на Любінській, Стрийській, Кульпарківській, Городоцькій. Хідники, передусім, повинні бути рівненькими, а не йти «горбами». І особливо багато порушень при заїздах на тротуари — вони просто загороджені парканами». 

Взагалі нереально людині на візочку скористатися підземним переходом. Часто по сходах у підземний перехід тягнуться металеві рейки. Виявляється, це спадок радянських часів, і зроблені вони начебто для матерів із візочками, пояснив пан Ярослав. Ці незручні рейки не годяться ні для дитячих возиків, ні, тим більше, для людини на інвалідному візку. Зате дуже заважають рухатися незрячим людям…

Зі ста з гаком світлофорів у місті озвучені звуковим сигналом половина — 54 світлофори, зазначила виконавчий директор обласного осередку Української спілки інвалідів Оксана Потимко. Пішохідні переходи без світлофорів для незрячих не означені ніяк. Потрапити у громадські туалети однаково важко людям із порушенням як зору, так і опорно-рухового апарату. Перші мають шукати вбиральні хіба що за запахом, другі просто не зможуть туди спуститися, адже здебільшого громадські туалети розміщені в підвальних приміщеннях.

 Аби потрапити в чимало крамниць у центрі нашого міста, треба здолати кілька стрімких сходинок. Так само треба діставатися до більшості банкоматів. Такі об’єкти для «візочників» — недозволена розкіш. Велика біда для незрячих — сучасні телефонні будки. Вони, здебільшого, мають лише дашки, тоді як унизу — порожньо. Сліпа людина йде по вулиці навпомацки, рухається з допомогою тростини, тростина ні за що не зачіпає внизу, а вгорі людина вдаряється головою до даху будки. Особливо в період новорічних свят чимало незрячих потрапило в лікарню з розбитою таким чином головою.

Львівські супермаркети для незрячих — просто джунглі, запевнила пані Оксана Потимко. За кордоном цю проблему вирішують приблизно так: у мобільному телефоні кожної незрячої людини встановлена спеціальна програма, яка зчитує інформацію з цінників і озвучує. На жаль, це для нас фантастика. Простіше, посадити при вході конкретного працівника, який би допомагав незрячому обрати товар чи «візочнику» рухатися. Наприклад, в одному супермаркеті на проспекті Чорновола налагоджено такий сервіс: незряча людина телефоном замовляє продукти, працівники самі їх підбирають, пакують, і вже зібраний пакет чекає на покупця в касі. Великий плюс в інфраструктурі міста — вказівники до визначних пам’яток, для людей із вадами слуху це — неоціненна зручність.

Міський транспорт

Пересуватися Львовом людям з особливими потребами і надалі вкрай складно, незважаючи на всі потуги міської ради. Про те, наскільки місто забезпечене відповідним громадським транспортом, «Ратуші» розповів Андрій Білоус, заступник начальника управління транспорту і зв`язку Львівської міськради: «Зараз ми закупили відповідну кількість автобусів із низьким дном, які, власне, і пристосовані для перевезення людей з обмеженими фізичними можливостями. І вже містом курсує 80 таких транспортних засобів. А на обліку в перевізників є 108 автобусів. А вже з березня ми збільшимо їхню кількість до 160. На радіальних маршрутах наразі курсують 60 автобусів, а 20 — на хордових. Але ми дивимось у майбутнє, і незабаром усі маршрути будуть обладнані автобусами з низьким дном, тож особи з обмеженими фізичними можливостями зможуть користуватися кожним маршрутом. Ми вимагаємо від перевізників укомплектувати такими автобусами всі маршрути. До прикладу, до 1 січня у місті було лише 40 згаданих автобусів».

Позитивні зрушення у громадському транспорті, звісно, тішать, тільки на думку Ярослава Грибальського, представника Національної асамблеї інвалідів України у Львівській області, справжньої проблеми це не вирішує. Аби насправді поліпшити життя інвалідів, все треба робити в комплексі. «Якщо охарактеризувати ситуацію з пересуванням Львовом для людини з інвалідністю, та й не тільки — і для молодих мам з візочками, і для старшої людини, то це буде лише одне слово: «сумно», — констатує пан Грибальський. — Приємно, звичайно, що у Львові з’явилися автобуси з низькою підлогою. 

Але користь із таких автобусів буде тільки тоді, коли зупинки громадського транспорту будуть відповідно обладнані. Насамперед, за будівельними нормами висота майданчика на зупинках має бути 20 сантиметрів. До того ж, автобус має під’їжджати якомога ближче до тротуару, не далі як 10-14 см. Тоді людина на візку зможе потрапити в автобус без перешкод. Але ж такого нема! Переважно зупинки на тих дорогах, які були відремонтовані у 2010 — 2011 роках, не дотягують навіть до 15 см.  Окрім того, обурює, коли виникають сходи до закладів, де ніколи їх там не було. 

Як приклад, у відомий колись «Будинок книги» на пл. Міцкевича можна було вільно в’їхати візком. Чому тепер там виникли сходинки після перемощення тротуарної плитки!? Також зверталися до міської ради, коли перекладали всю бруківку в центрі, щоб пішохідні переходи були викладені гладкою бруківкою. Але так не сталося. Тепер мені на візку, аби переїхати пішохідний перехід, треба балансувати на задніх колесах», — підсумовує Ярослав Грибальський.

Депутати з комісії інженерного господарства не залишаються осторонь проблем неповносправних, запевнив голова постійної депутатської комісії інженерного господарства, транспорту та зв`язку Іван Гринда. «Ми активно співпрацюємо з Ярославом Грибальським, він двічі протягом року був у нас на засіданні. Наша комісія регулярно подає пропозиції в управління капітального будівництва, скажімо, щодо оформлення нових доріг і обладнання їх для потреб людей з обмеженими фізичними можливостями. Навіть торік, коли відремонтували вулицю Любінську, на ній не було жодного пониженого бордюру. І депутати робили багато звернень з того приводу. До слова, вказані огріхи були виправлені і на вулиці Любінській, і на Чорновола. Прикро, що потрібні автобуси з низьким дном не вирішили всієї проблеми. На відміну від європейських, наші водії не квапляться допомагати хворим людям».

На культуру водіїв нарікає також і пан Ярослав Мудрий: «Спеціальний транспорт із низькими платформами, на який так багато грошей витрачає місто, не під’їжджає просто під бордюри біля зупинок. Здебільшого, відсотків на 80, це залежить від водіїв. Вони під’їжджають за два метри від бордюру, нам, візочникам, доводиться спускатися вниз, на дорогу, а потім знову підніматися в салон. На 20 % — це вина власників приватних авто, які паркуються на стоянках громадського транспорту і не залишають водіям автобусів-тролейбусів можливості під’їхати впритул до тротуару».

На запитання, а що ж із трамваями, пан Ярослав сумно похитав головою і зітхнув, що для інвалідів-візочників — це просто недоступний транспорт. За кордоном, зазвичай, будують відповідної висоти платформи з похилими заїздами з боку тротуару та заїздами у трамвай на рівні останньої сходинки. Пані Оксана Потимко пригадала, як колись на початку вулиці Франка (навпроти вулиці Саксаганського) розташовувалась платформа метрів із 10 завдовжки — з пологими заїздами і висотою на рівні входу в трамвай. Вона була дуже вигідною не лише для візочників, а й для незрячих. Чому її там нема зараз — питання відкрите.

Важко орієнтуватися у львівському транспорті і людям, що не чують. Як пояснив «Ратуші» голова львівського «УТОГ» Володимир Балига, тим, хто не чує, проте бачить, потрібні інформаційні табло, на яких, в ідеалі українською та англійською мовами, висвічувалася б кожна зупинка. Зрідка у наших маршрутках можна натрапити на невеличкі екрани, проте там усе одно йде реклама чи мультфільм, а не написи зупинок. 

Двірець

Львівський вокзал люди з особливими потребами оцінюють більш-менш задовільно. Якщо не прискіпуватися до дуже нерівно забрукованої площі перед входом, у приміщення вокзалу все ж таки є пологий заїзд для візочників, далі можна потрапити до спеціального ліфта і доїхати ним на перший перон. Переїзди на інші платформи існують, тільки дуже далеко, туристам буде їх непросто знайти, вказівників же до них нема. Зате людям, що не чують, орієнтуватися на львівському двірці неважко — інформаційних табло та інших вказівників вистачає. 

Летовище

Львівський аеропорт імені Данила Галицького наразі ще не представлено широкій громадськості. Пан Ярослав Мудрий знає із проектної документації, що на летовищі передбачені спеціальні туалети та ліфти, інформаційні табло та озвучення для неповносправних. З літака людина на візочку з’їжджатиме на спеціальному так званому «рукаві» — такий собі трап без сходинок. На думку співрозмовників «Ратуші», найважче орієнтуватися в аеропорту, скоріш за все, буде незрячим, для яких передбачено занадто мало знаків орієнтації.

«Арена-Львів»

За оцінками фахівців, серед усіх уболівальників, які прийдуть на львівський стадіон подивитися футбольний матч, орієнтовно 10 % будуть неповносправними. На львівській арені передбачені місця для людей з обмеженими фізичними можливостями і навіть є змога туди дістатися пологими доріжками. 

Загалом обладнано по 104 місця з обох боків для візочників, окремо є 30 місць для незрячих. Голова Комітету Верховної Ради, голова Національної асамблеї інвалідів України, президент Національного параолімпійського комітету України Валерій Сушкевич, який нещодавно приїздив з інспекцією на «Арену-Львів», позитивно оцінив наш стадіон. Він повідомив, що стадіон «Олімпійський» у Києві значно програє «Арені-Львів» за доступністю для людей з інвалідністю — на столичному стадіоні для незрячих передбачено місця з поганою оглядовістю, а це неприпустимо, адже з такими людьми переважно приходять супровідні особи. 

Серед претензій, які висловив пан Сушкевич, — те, що немає стоянки для автівок інвалідів. У співрозмовників «Ратуші» вимог виявилося більше. За твердженням пана Ярослава Мудрого, місця для візочників розташовані на протязі, а це для нерухомих людей дуже небезпечно. Виправити цю проблему можна, встановивши обабіч скляні обгородження. Для людей, що не чують, не передбачені біжучі інформаційні стрічки на табло. А для людей незрячих були б дуже потрібні навушники з голосом коментатора матчу. 

Хто винен і що робити?

Це одвічне запитання журналісти «Ратуші» поставили своїм співрозмовникам — людям з особливими потребами. І хоча зазвичай риторичне питання відповіді не потребує, пані Оксана Потимко все-таки розставила певні акценти: «Багато в чому винна наша внутрішня культура, нерозуміння неповносправних. Ми живемо наче в двох різних світах. А що робити? Можливо, я відповім жорстко, але ліпше не їхати. Інвалідам дати собі ради у нас буде дуже важко, просто нереально. Тим більше, вони приїдуть зі своїх країн, де побутові проблеми неповносправних вирішують значно краще. Для них це буде разючий контраст, що спрацює не на нашу користь. Або їхати власним авто, напакованим усім-усім, що гіпотетично може знадобитися. Ми з року в рік лобіюємо ці питання доступності. Звичайно, воно потрошки рухається. Але, по суті, ми постійно обговорюємо одні й ті ж питання»…

Ірина ЮЗИК, Христина ІНЖУВАТОВА