Священик Ігор Цар: «У тюрмі служба є інакшою»

Душпастир львівської виправної колонії № 48 Ігор Цар уже 10 років поспіль сповідає засуджених.

Раніше священик сам побував у жахливій армії, займався боксом. Саме тому нині він знаходить особливий підхід до ув’язнених, нерідко вживає «їхні» слова, допомагає цим людям духовно і матеріально.

Отче, скажіть, як Ви прийшли до служіння Богові?

Я народився в Галичині, в селі Бучали біля Комарно, і бачив у якому стані був мій народ, як забороняли релігію, забороняли вірити в Бога, як багато зла навколо. Тому ще замолоду поставив собі мету робити все, що міг, аби перемінити світ на краще. А ще я пам’ятаю, в школі вчителька сказала, що Бога нема, то я аж «закипів» зі злості і постановив: обов’язково докажу, що він є.

Чому вашими парафіянами стали саме в’язні?

Спершу я правив службу в Кам’янці-Бузькій. Пізніше повернувся до Львова, і мене випадково попросили висповідати в’язнів в колонії. Я промовив лише декілька слів, дивлюся, а вони аж роти повідкривали, так мене слухають. Мабуть, моє серце знайшло щось спільне з тими людьми. Окрім того, свого часу я служив в армії, в Забайкальському воєнному окрузі. Як жартома розшифровували скорочення Зайво – „забудь вернуться обратно”. В армії я пережив ті ж відчуття і муки, що й у тюрмі, навіть, може, й гірші. Взагалі, чудом повернувся живим. Тому я розумію в’язнів. Я побачив, що цим людям треба допомагати. До того ж у житті я завжди користувався принципом, що найважчий хрест нехай буде мій.

Чи довіряють Вам засуджені? Чи поважають? Якщо так, то в чому причина?

На початках вони дійсно переглядалися – звідки я там взявся, і хто я взагалі такий. Але в тюрмі сиділи ті, хто жив колись зі мною на одній вулиці, і зі мною виросли. Ці люди мене знали, тому і довіряли. А крім того, є таке просте прислів’я – що посієш, те й пожнеш. Якщо ти людині намагаєшся допомогти: принести ліки, взуття, одяг, продукти (хто ж йому принесе, якщо немає матері, батька, і нікому він не потрібний) – то і ставлення змінюється.

І, мабуть, за ту доброту вони мене й поважають.

Ви написали книгу про своє життя…

Бог дав мені змалку перенести багато хрестів. Пізніше я потрапив у страшну армію, про яку вже згадував. Я хотів це все описати, аби люди бачили, що через терни можна дійти до зірок. Адже, перейшовши через ті жахіття, упади і вознесіння, я, все ж таки, мав ціль завжди вищу – жити для людей, Бога й України. Цю книжку перш за все я написав для в’язнів, тому що тюрем є багато, я не можу бути у всіх, а книжка може, і вона розійшлася по цілій Україні. До речі, я побачив, що після прочитання книги люди відкривають своє серце для Бога, змінюють своє життя. Це теж один із способів проповіді.

У книзі також описані історії засуджених?

Так. Коли я потрапив в колонію за роки служіння бачив різні навернення життя людського. Я бачив, як люди перший раз в житті зустрічаються з священиком, як вони після того змінюються. Різні історії засуджених – тобто, які гріхи робив, як прийшов до Бога і який це дало результат.

Де можна знайти Вашу книжку?

Книгу друкує видавництво «Папуга», що по вул. Любінській. Окрім того, продається в релігійних магазинах і в звичайних книгарнях.

Чи можуть в’язні вірити в своє спасіння?

Прошу поглянути у святе письмо і там написано, що до раю першим пішов розбійник, який попросив спасіння на розп’ятті у Ісуса Христа. Наскільки ми знаємо, обидва розбійники були засуджені за вбивство жінки з двома дітьми. Один з них насміхався з Христа і пішов до пекла, а інший покаявся і першим, повторюю, пішов до неба саме він, розбійник. Так само в тюрмі є різні люди. А зрештою, ви собі уявіть, що хтось з вашої родини, – ваш син чи ваш батько, – робить аварію і потрапляє до тюрми.

А чи не може це породити думки: от сьогодні я зроблю гріх, а завтра покаюся і потраплю в рай?

Людина здає собі рахунок з усіх діл. Потрібно йти до сповіді, ніби останній раз в житті, бо немає гарантії, що доживеш до завтра. Я ж бачу, що моя праця виправдовується. І, загалом, мені шкода цих людей, страшно думати, що їх здали в сиротинець, вони ніколи не бачили ласки мами і батька. А що тоді від таких людей хотіти. Їм нічого не дало суспільство – лише сиротинець, інтернат, а потім дорога до тюрми. Я себе почуваю щасливим, коли в’язні вперше чують, що комусь потрібні і хтось їх любить. Люди різні бувають, але скажу вам чесно: що в тюрмі набагато щиріше люди сповідаються, відкривають своє серце. А от на свободі людина сита, впевнена.

Тобто служба в тюрмі є відмінною від звичайної?

У тюрмі служба є інакшою, до мене приходять люди всіх національностей, навіть різних рас. Якщо ти несеш добро людям, то вони це відчувають. Найкраща проповідь – це перев’язати рану та подати кусень хліба.

А люди, які там працюють, приходять до Вас на службу?

Приходять деколи. У них також є сім’ї, проблеми. Просять хату посвятити, молитви, помочі, різне. Люди також різні бувають. І до слова, я б хотів сказати, що останнім часом ситуація в тюрмі дуже змінилася, коли управління Департаменту з питань виконання покарань у Львівській області очолив Василь Ільницький. Дух інший, людське ставлення, добробут, і навіть я відчуваю, що легше працювати.

Як Ви знаходите підхід до в’язнів? Ви говорите до них « їхньою» мовою, до прикладу?

Звичайно, з ким поведешся – в того й наберешся. Тим більше, що я і в армії служив, добру школу перейшов. Якщо хочете, я скажу вам деякі слова. От, для прикладу: «що ти гониш», тобто що ти говориш не правду. Або барбос – це поганий чоловік. Або можу сказати фіфочка чи ляля. Тобто, у своїй проповіді я використовую такі слова. Я їх смішу, це їх привертає до проповіді, коли вони бачать, що ти знаєш їхню мову. Але більше слів я вам не скажу, бо це лише там можна говорити.

Ви не вважаєте це сквернословством?

Я намагаюся в тому мати якусь міру. Вживаю поверхові, загальні слова. Я вважаю, що нічого страшного в них немає. Вони швидко доходять.

А якщо б на вашу службу випадково потрапили, так би мовити, звичайні люди?

Розумієте, в звичайній церкві люди такі розпущені, ніжненькі… але кожному своє. Треба проповідь так сказати, щоб чоловік-в’язень захотів туди піти ще раз і щоб з того щось для себе виніс.

Чи обов’язково в’язневі йти до сповіді або на службу Божу, чи вони виявляють бажання самі?

Вибір добровільний. Кожна людина у велике свято та раз у неділю повинна йти на службу Божу. Дві речі в житті – здоров’я і щастя, – за гроші не купиш, кожній людині це потрібно.

У чому основна особливість вашої роботи?

Любов перемагає світ. Коли, на Великдень на мою службу прийшло 500 людей – я в душі собі закричав: «Боже, не хочу ніякої іншої церкви, тільки тюрма». У 2001 році ще мав такий випадок, мабуть, взагалі рідкісний в історії людства, коли до сповіді було 50 чоловік і з них 45 за вбивство. Коли я побачив тих в’язнів, то сказав собі, що мушу конче їх висповідати, хоч вмру, але мушу – це мій обов’язок. А коли таки виконав його, і прийшов додому, то впав хрестом від втоми та щастя. Я просив, щоб Бог дав мені сили це пережити, бо людина і від щастя може померти. Розумієте священик – це свого роду рибалка. Що піймати карасика, а що акулу – велика різниця. Що в церкві якусь бабу-пліткарку висповідати, а що в тюрмі грішника, який хоче покаятися. Я від того щасливий.

Після ваших служб або ж сповіді, ці люди змінюються до кращого, хоча б трішки?

Моя справа – сіяти, а як зерно проросте, то вже залежить не від мене. Але, я бачу, що є випадки, коли люди дійсно змінюються і перед виходом на волю приходять і дякують мені. От, до прикладу, невинно засуджений чоловік сидів 4 з половиною роки, а каже: «Отче, не жалію, що я тут опинився, бо тепер знаю, що таке релігія, я зустрів вас».

Що ви плануєте робити в майбутньому?

Поки сонце світить, поки руки працюють, ноги ходять, і очі бачать – усі ми повинні робити добрі діла. Ми повинні жити, боротися, щоб гідно зустріти Бога, щоб смерть не була страхом, а навпаки, переходом до кращого життя, яке нам підготує Господь.