ОСТАННІ НОВИНИ

Зиновій Бокійчук: «Покоління воїнів УПА відходить, так і не побачивши тієї України, за яку віддавало своє життя»

Наталя Дуляба

|

Зиновій Бокійчук про свою матір, зв’язкову Радехівського проводу ОУН-УПА Іванну Бокійчук, про цінність і жертовність покоління, що виборювало Українську державу:

«На 40-й день після смерті пам’яті моєї мами, Іванни Пилипівни Бокійчук, присвячується.
Вона народилась 22 червня 1929 року, а 22 червня 2018 року став днем її похорон. Батьки її проживали в м. Радехів Львівської області і були до 1939р. досить заможною родиною, допоки не прийшли „визволителі”. Мама була найстаршою серед восьми дітей Луців-Шумських. Моя бабуся належала до активних членів Союзу Українок, чудово співала, пекла хліб та пироги з яблуками в печі на дровах, смак яких я ніколи не забуду, мала дуже гарний столовий посуд, і на свята сервірувала стіл так, що ще зараз не в кожному ресторані зустрінеш. Дідо був освічений чоловік, вмів вести справи, вільно володів польською і німецькою мовами. Його тато, мій прадід Василь, подарував громаді міста Радехів землю, на якій збудований дім Просвіти – стоїть по сьогоднішній день. А земля, на якій збудований районний будинок культури, вже була забрана в родини радянською владою. Я був ще малий, але добре пам’ятаю, як дідо орав на цій землі, а я водив коня. В 30-х роках він ще з двома друзями заснував банк для українців (кредитну спілку в нашому розумінні), котра успішно зростала. В часи польської окупації українцю отримати кредит в польському банку було неможливо без клопотання польського священика. Самі розумієте, якою була тоді їх умова. Із приходом радянської влади цей банк прогорів, а найнятий керуючий покінчив життя самогубством, бо не міг повернути кошти вкладникам.

Коли не терени Галичини прийшла війна, мама, як багато інших її ровесників-підлітків, що були виховані в дусі українства, долучилася до руху спротиву. Іванна Луців-Шумська (псевдо – Мая) згодом стала зв’язковою свого двоюрідного брата, Романа Шумського (псевдо – Качалка), котрий був членом Радехівського проводу ОУН-УПА. Лише в 2009 році на свій 80-літній ювілей за великим родинним столом в присутності пана Романа Шумського мама офіційно визнала цю віху свого життя. Їй вдалося уникнути переслідування лише завдяки не нехтуванню конспірацією і тому, що ніхто з побратимів її не зрадив у той час, як пан Роман пораненим потрапив в полон НКВД, зазнав нестерпних катувань і відбув 20 років радянських таборів. Найбільш значимим епізодом із тих, про які мама розповідала, вона вважала інформацію, за котрою внаслідок несподіваної атаки загону УПА було звільнено 200 українців, яких мали відправити до Львова в тюрму на Лонцького. Звідтіля ніхто не повертався. Матеріали про діяльність ОУН-УПА на Радехівщині зібрані в місцевому краєзнавчому музеї. Висловлюю щиру подяку всім, хто долучився до цієї справи.

Навчання в медичному інституті, сім’я, діти, наполеглива праця медика для добра інших, довгі роки важких випробувань очікуванням арешту. Арешт чоловіка, і кожен день страх перед досвітнім стуком у двері. Страх не за себе, хто боровся в УПА, мало чого боявся, страх за нас, дітей. Після проголошення суверенітету України мама включилася в діяльність із відновлення Союзу Українок, створенню братства ОУН-УПА та Всеукраїнського об’єднання ветеранів війни, першою з жінок вступила до місцевого осередку КУН. Хоча здоров’я вже інколи підводило, вона залишалася активною в громадському житті. Цікавилася і моєю діяльністю, завжди прагнула глибоко пізнавати процеси, що йдуть в українському суспільстві, не довіряла поверховій інформації. Це робило нас друзями і опонентами одночасно. На 80-ліття я подарував їй тур містами Європи. Деякі родичі зі мною сварилися, що це я таке в її віці придумав. Коли я зустрічав маму у Львові після повернення, до мене підійшов керівник групи і сказав, що не всі молоді за нею встигали. Захоплюючих вражень тоді в мами було багато, але було і розчарування неуспішністю України. Думаю, це їй додало наснаги для утвердження Української державності. Її численні грамоти та нагороди мені ще належить вивчити, вона ними не хизувалася. Побратими з громадських організацій та громадяни м. Новояворівськ, куди наша сім’я змушена була переїхати з м. Радехів ще у 1969 році, оцінили заслуги Іванни Пилипівни Бокійчук, і в 2017 році і на урочистостях з нагоди Дня міста їй було присвоєно звання Почесного громадянина міста Новояворівськ.

Час і хвороба, що взялася нізвідки, були невбалаганними. Уже будучи хворою і ясно усвідомлюючи свій стан, мама шкодувала, що так і не побачила тої справжньої Української держави, про яку вони так мріяли і за яку стільки боролись. Україну вона любила як і раніше, але державну владу вважала бутафорською. На її похоронах, вслід за хрестом та хоругвами йшли двоє вояків УПА з нахиленими червоно-чорними стягами, йшли з останніх сил і поглядами перемовлялися, що на їхніх похоронах уже нікому з побратимів буде стяг нести. Я знаю, що герої в Україні ніколи не переведуться, але покоління воїнів УПА відходить, так і не побачивши такої України, за яку воно віддавало своє життя. Дуже прикро, що моє покоління за 27 років так і не спромоглося її збудувати.

Для мене мої батьки були і залишаться взірцем безкорисливості, жертовності і відданості своїй нації в ті часи, коли суверенність України була лише сокровенною мрією, яку навіть услух не завжди можна було висловити».

Фото: Facebook Зиновія Бокійчука

Загрузка...
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...