Рік Садового (Підсумки-2006. Частина 3)

Ким був міський голова Львова Андрій Садовий у 2006 році: політиком-ідеологом у княжому місті чи «іграшкою на рік» у руках усміхненої Фортуни?

Напевно, небагато знайдеться у Львові людей, які б могли аргументовано довести, що протягом останнього року нашому меру Андрію Садовому мало посміхалася доля. Тезу, що удача була його супутницею впродовж року підтверджує те, що, незважаючи на достатню кількість малоприємних інцидентів, вони все ж таки носили характер локальних. Насправді жоден з випадків, коли міського голову піддавали критиці його опоненти (й слід зазначити, небезпідставно) не вилився у справді серйозний та гучний скандал. Пану Садовому щоразу вдавалося тим чи іншим чином виходити практично сухим з води.

Проте недарма в народі говорять, що «ніхто тобі так не нашкодить, як ти сам собі». Щось подібне можна сказати і про нашого мера. Викриття «Самопоміччю» проблем у господарці міста, як і обіцянки лідера цього об’єднання плідно працювати на благо Львова, згодом зіграли поганий жарт з ним же. Упродовж року львів’яни неодноразово мали можливість переконатися, що не так легко реалізовувати в життя солодкі слова, як проголошувати їх напередодні виборів, сподіваючись сподобатися електорату. Тож чи вдасться й на другому році «царювання» у Львові Андрію Івановичу так само легко ловити за хвіст примхливу птаху щастя, покаже час. Але про все згодом.

Період між Різдвом та Великоднем Андрій Іванович провів у передвиборчих баталіях. Не скажеш, що це були найгірші дні у житті нашого героя. На відміну від більшості своїх опонентів, Садовий йшов на вибори не тільки зі святою вірою у себе, але й добряче підготовленим. Навчений професійними психологами, лідер «Самопомочі» (винахідникові цього проекту новий мер повинен висловити особливий «респект») віртуозно викручувався з розставлених опонентами пасток та натхненно малював неземні перспективи на численних зустрічах з представниками львівської громади. Галичани легко спокусилися на життєстверджуючі обіцянки, на кшталт того, що на посаді мера він зробить все, аби Львів став містом номер один в Україні, сприятиме створенню за чотири роки 50 тисяч нових робочих місць, раціонально використовуватиме бюджетні кошти, реформуватиме ЖЕКи, залучатиме мільйонні інвестиції та будуватиме соціальне житло. Оглядаючись на діяльність Садового протягом першого року, доволі важко сказати, що міський голова дуже просунувся вперед дорогою реалізації своїх обіцянок.

Втім, про те, що говорити і втілювати в життя – це дві великі різниці, пану Садовому не хотілося думати навесні. Фортуна посміхнулася. Прийшов світлий празник Великодня, а з ним не менш світлий для Андрія Івановича, день його інавгурації з клятвами на острозькій Біблії та фуршетом в Італійському дворику.

У перші дні на посту міського голови пан Садовий почав активно занурюватися у проблеми міста, які він ще так недавно коментував та критикував. Свіжоспечений міський голова вирішив, що йому дуже легко вдасться «розрулити» ситуацію з реконструкцією площі Ринок. Дуже свіжими у його пам’яті ще були власні коментарі, як кандидата в мери, про те, що центральну площу Львова під виглядом реконструкції просто руйнують. І, перебуваючи ще в ейфорії від перемоги, Андрій Іванович скликав великий форум львівських науковців, які не могли з байдужістю спостерігати за тим, як видозмінюється Львів. Але після кількох подібних зустрічей, де він мав нагоду послухати представників громадськості про те, як правильно мала би проводитися реставрація центральної частини міста, на мера зійшло розуміння реальності. Очевидно, історія з ремонтом площі Ринок стала першим свідченням про те, що пан Садовий зі своїми обіцянками у статусі кандидата і він же, як дійсний міський голова – це фактично дві різні особи. Якщо ще недавно А.Садовий добре розумів активістів, що виступали за збереження автентичності центральної частини Львова, то вже за місяць після інавгурації у нього було практично протилежне ставлення до проблеми. Новообраного міського голову вже не хвилювали молоді люди, які приковували себе до важкої техніки, за допомогою якої «реставрували» площу Ринок. Навпаки, чим більше було протестів, тим більше він утверджувався у своїй правоті: з ремонтом центральної площі Львова треба закінчувати, незважаючи на спосіб здійснення. Згодом, на закиди громадськості про можливість виключення Львова зі списку ЮНЕСКО (через псевдореставрацію), він заявляв: «Можна прагнути ідеалу, але ми живемо в реальному світі. Розмови про виключення Львова зі списку ЮНЕСКО – це є абсурд. Цього не може бути, тому що цього не може бути». Дякуючи професійному вмінню гарно говорити на будь-яку тему, Андрію Івановичу вдалося майже «зализати» проблему цементного брукування площі Ринок з представниками української національної комісії у справах ЮНЕСКО. За всі промахи, які були допущені під час реконструкції, міського голову, завдяки його вмінню гарно говорити, лише легенько пожурили. Але, як би там не було, тижба з площею Ринок стала першою ластівкою усвідомлення того, що пані фортуна є примхливою і не завжди буде посміхатися тимчасовому улюбленцю.

Наступним кроком до усвідомлення того, що постійному везінню колись має настати кінець, стала історія з закриттям комунальної газети «Ратуша». Андрій Садовий, якому очевидно не сподобалися відверті випади проти нього, які почалися ще задовго до виборів і продовжувалися далі, незважаючи на те, що його обрали міським головою, поставив собі за мету будь-що припинити випуск нелояльної до себе газети. Зрозуміти його, звичайно, можна було б, адже «Ратуша» фінансується з міського бюджету. Але у статуті газети жодного слова не передбачено про те, що газета міської ради має виключно вихваляти міського голову. Відтак, побажання мера якнайшвидше нейтралізувати огидливу для нього газету, не знайшли розуміння серед депутатського корпусу. Мабуть, саме через те спроби закрити «Ратушу», які розпочалися ще навесні, й до сьогоднішнього дня ще не дійшли до логічного завершення. Втім, і в цій історії Андрій Іванович проявив себе більше як гравець слова, а не діла. Як в іншому випадку можна пояснити його пропозицію головному редактору Миколі Савєльєву самому посприяти закриттю «Ратуші» й перейти на посаду радника міського голови. Після категоричної відмови останнього та оприлюднення цієї пропозиції на сесії міськради, потуги щодо нейтралізації «Ратуші» у Андрія Івановича лише посилилися. Але не все так легко здійснити, як задумати. І після енної кількості разів винесення слухань щодо закриття «Ратуші» на сесії міської ради, наразі ця історія ще не добігла до свого завершення.

Також і впродовж наступного року головування пана Садового матиме продовження історії з передачею в оренду футбольному клубу «Карпати» стадіону «Україна», яка розпочалася ще навесні і немало потріпала нерви міському голові. Не будемо зараз оцінювати того, наскільки є вмотивованими бажання керівництва «Карпат» (а саме почесного президента клубу п. Димінського) щодо набуття цілісного майнового комплексу стадіону. Це тема іншої розмови. Втім, зовсім не згадати про клінч Садовий-Димінський теж не можна. Хто вийде з нього переможцем наразі сказати важко. Можливий варіант, що обидва залишаться без почуття задоволення. З одного боку, мер залишається заручником ситуації: у нього майже не має шансів поза депутатським корпусом одноосібно вирішити питання передачі «України» «Карпатам», а з іншого – цей факт певної залежності майже не хвилює пана Димінського. Чи вдасться Садовому без вагомих втрат для себе вирішити цю проблему, теж залежатиме від певної долі везіння. Принаймні, подейкують, що його попереднику Любомиру Буняку дорого вартувала негативна відповідь Петру Димінському.

Ще одним каменем спотикання для мера виявилася проблема з Грибовицьким сміттєзвалищем. За час головування А.Садового мешканці навколишніх сіл неодноразово проводили акції протесту проти дій міської влади із вимогою закриття небезпечного для екологічної ситуації сусіда. Ситуація навколо єдиного львівського сміттєзвалища виявилася неоднозначною. З одного боку санепідеміологи вимагають припинити його діяльність, з іншого – Львів просто не має жодної альтернативи вивезення сміття. Щодо побудови сміттєпереробного заводу, як і щодо відкриття нового майданчика для вивезення твердих побутових відходів, міському голові легше знову ж таки було говорити, аніж здійснити. Усі кроки на шляху вирішення проблеми закінчися голосними заявами мера про те, що він у пошуках добросовісного інвестора, а тим, хто до нього приходить і лише заявляє про бажання збудувати сміттєпереробний завод каже: «До побачення». «Цю проблему слід вирішувати комплексно», – продовжує переконувати чи не самого себе пан мер.

Але, попри згадувані проблеми, найактуальнішою темою до обговорення у перші місяці головування для Андрія Івановича стало святкування 750-річчя Львова. Він добре усвідомлював, що би не робилося у місті, все ж головна подія року заключається у тому, вдасться чи ні на високому рівні відзначити круглу дату міста Лева. Львів’яни перебували в очікуванні, чи зможе нова влада продемонструвати щось свіженьке на святі. А власне, загострював увагу, накручував актуальність та надавав ваги цьому питанню сам міський голова. Дуже вже йому розходилося якнаймасніше зустріти у Львові київських босів. Знову ж таки дбалося про створення позитивного іміджу. Прикро, що виявилося: дбав міський голова не так про імідж міста, як про свій власний. До підготовки цього світлого свята була прикута найбільша увага міської влади влітку та на початку осені. Дякувати Богу, святкування таки вдалося, однак значна частина мешканців міста відчувала себе дещо ошуканою. Попри голосну рекламу свята, таки виявилося, що готувалося воно не для самих львів’ян, а для гостей. Мешканці княжого міста, як і у попередні роки, коли надавалося набагато менше уваги подібним святкуванням, забавляли себе самі, розраховуючи на власну фантазію. Особливо додало гіркоти грандіозне шоу Герта Гоффа (однієї з основних подій святкування), яке не втомлювався напередодні розхвалювати міський голова. Більшості львів’ян так і не вдалося розгледіти краси, яка відбувалася поблизу Оперного театру, хоча анонсувалося, що спостерігати за шоу буде можливо з будь-якого куточка міста. Виявилось, що насолодитися шоу змогли лише вибрані, котрі сиділи у віп-зоні, безпосередньо навпроти театру. До образи від не отриманих зорових насолод, львів’янам додалося ще й гірке відчуття того, що керівництво міста у погоні за намаганням вразити гостей древнього Львова, дещо забули про власне самих його мешканців. Гіркого присмаку від ювілею додав ще й факт, про який стало відомо трохи пізніше. Виявилося, що організатори святкування (які є доволі близькими людьми до нашого мера) повелися, так би мовити, не зовсім чесно із коштами, що благородно надали до дня народження міста спонсори. Втім усі ці неприємності не завадили Андрію Садовому залишитися цілком задоволеним і гордо заявити про те, що такого святкування за час, поки він живе у Львові, ще ніхто не бачив.

Згадуючи про ці кілька моментів з річної діяльності пана Садового на посту міського голови, неможливо оминути згадку про його ставлення до такої чесноти як правда. Попри його красномовні виступи про те як влада повинна працювати чесно і прозоро, на ділі ми спостерігаємо протилежні речі. Слід зауважити, що тут мер відзначається і сам, і за того хлопця (читай свою команду). Згадаємо лише кілька штрихів. У розпал історії з цементуванням бруківки на площі Ринок, львівські журналісти підловили на брехні одного з заступників міського голови. Коли про цей факт стало відомо мерові, він особливо непокоїтися не став, а навпаки спокійно поцікавився: «Ну, якщо і сказав неправду, то що? Мені його звільнити?!». А й справді, якщо звільняти кожного, хто каже неправду, хто ж працювати залишиться? Тим паче, що і сам мер дозволяє собі іноді видавати бажане за дійсне, а пояснює це з легкою посмішкою, аргументуючи, що треба дбати про позитивний імідж.

«Я переконаний, що мер Львова має бути ідеологом, політиком та господарником. Це три головні якості, володіючи якими керманич міста досягне успіху. Є також три основні кити, на яких має впевнено стояти міський голова, – це кадри, фінанси та безпека», – пророкував свого часу Андрій Іванович. Не знаємо, чи справді львівський мер вважає себе успішним керманичем, але виявити, яку саме ідеологію він сповідує чомусь не вдається нікому. З численних ідей, про які говорив і мріяв А.Садовий, можна констатувати лише про впровадження нової структури виконавчих органів. Проте, чи буде краще працювати виконавча гілка міської влади, об’єднана у департаменти, наразі сказати важко. Пройшло ще занадто мало часу, щоб об’єктивно оцінювати цей крок влади. Інші пропозиції й мрії Садового щодо розвитку міста, чомусь більше нагадують ідеї-фікс. Яскраво свідчить про це, принаймні, його пропозиція щодо перенесення з Ратуші значної частини управлінь на Сихів. Натомість у будинку на площі Ринок, 1 Андрій Іванович та його команда хочуть зробити і готель, і музей, і розважальний комплекс. Щодо кадрової політики, за якою вже кілька місяців маємо честь спостерігати, то тут без професійного втручання радника А.Садового пана Березюка розібратися майже неможливо. Депутати, втомившись вдаватися у лабіринти нових звільнень і призначень, нарекли цей постійний процес «кадровою чехардою».

Також важко назвати львівського мера успішним політиком. Очевидно, Андрію Івановичу вистачило одного удару граблями для усвідомлення недоцільності пошуків підтримки політичними силами. Йдеться про програш нинішнього мера Василю Куйбіді в боротьбі за статус єдиного висуванця на міського голову від «Нашої України». Відтак, у подальшій практиці, вже перебуваючи міським головою, А.Садовий особливо не шукав підтримки від інших політичних сил, а намагався рівномірно загравати зі всіма. Попри видиму прихильність до ГП «Пора», тут швидше йдеться про бізнесові інтереси, аніж політичні. Однак, якщо на початках нової каденції політика «зі всіма бути добрим» давала певні позитивні дивіденди – принаймні униканням скандалів у сесійній залі Львівської мерії, то вже до закінчення року, вона почала давати збої. Депутатів, які вже вийшли зі статусу новачків у Ратуші й дещо оперилися, перестала задовольняти роль простих статистів, що тиснуть на кнопки, голосуючи за питання потрібні меру. Особливо доступно дали вони це зрозуміти Андрію Садовому під час розгляду бюджету розвитку міста. Не допомогли тут міському голові ні наради з головами фракцій, ні розповіді про благо міста, завдяки прийняттю саме такого бюджету. Депутати, яким запропонували практично всліпу прийняти головний фінансовий документ міста, в якому передбачені запозичення на майже 100 млн. грн., категорично не захотіли підіграти меру.

Оцінюючи річний стаж мерства Садового, гріхом було би оминути його діяльність у якості господарника. Адже саме ця частина повноважень міського голови чи не найбільше цікавить та хвилює громаду міста. Саме обіцянки навести лад у господарці Львова стали значною причиною того, що львів’яни віддали свої голоси за лідера «Самопомочі». Повірили ж бо, що вже «восени буде відчутним позитивний результат роботи покращених ЖЕКів», буде освітлено 90% вулиць та наведено лад з транспортом. Насправді переконатися, наскільки покращилася робота комунальників, ми усі мали нагоду кілька днів тому, коли наприкінці січня несподівано випав сніг. Віддавна склалася оповідка про те, що мера можна назвати вже повноцінним після того, як за його управління місто переживе зиму. Лагідний початок цієї суворої пори року, здається, занадто розслабив і міського голову і «жеківців». Уже були оприлюднені підрахунки, скільки коштів вдалося зекономити місту від того, що не було необхідності у прибиранні снігу. Очевидно, ці зекономлені гривні не лише встигли підрахувати, але й розтратити, бо інакшого пояснення, чому ж так мляво велося прибирання на вулицях Львова, знайти важко. Мабуть, саме сніг наприкінці січня став для пана Садового свідченням та тверезим усвідомленням того, що його щасливий рік минув, а вже наступний обіцяє бути набагато важчим. Львів’яни зі свого боку почали розуміти, що надалі не потребують дешевих та ефектних трюків з посмішками та обіцянками про те, що «об’єднавшись, ми все зробимо». Врешті хотілося би бачити результати реальної роботи того, за кого більшість віддала свої голоси.

Однак, наразі маємо те, що маємо. За рік часу й далі спостерігаємо лише за звичними вже обіцянками, посмішками і тупуватим возінням з перестановкою кадрів у виконавчих органах. Можливо, на подібні пертурбації й не варто було б звертати увагу, коли б від цього спостерігалася якась користь для львів’ян. Проте, саме у найболючіших для мешканців міста питаннях (водопостачання, транспорт, освітлення тощо) прогресу якраз й не помітно. Мимоволі складається враження, що мер, як заспиртований ембріон, просто застряг у своєму розвитку в тих весняних передвиборних місяцях, коли йому посміхалася доля і, коли він сам ще вірив, що для звершень достатньо лише сказати щось урочисто та побажати успіхів.