Чоловік у балеті.

«Сповідь» провідного соліста Львівської опери
Скажете, що балет не для справжніх чоловіків, що це не хлопчача справа?! Львівський портал взявся ламати ці стереотипи і вирішив познайомити вас із 27-річним Олександром Омельченком із Дніпра, який навіть в облягаючому трико і балетках не втрачає свого чоловічого шарму, навіть навпаки;) Ось уже рік хлопець працює провідним солістом балету Львівської національної опери і запевняє, що найбільшою винагородою для нього є оплески захоплених глядачів.
– Олександре, як взагалі балет з'явився у твоєму житті?

– ­Дитинство у мене було як у всіх – більшість часу проводив на вулиці. Батьки хотіли мене чимось зайняти, тому я пробував і футбол, і тхеквондо, і рукопашний бій, і спортивну гімнастику… Ці пошуки й привели до балету. Моя мама – балерина, тож саме вона мене поставила біля станка, коли мені було 9 років. Тоді я робив лише перші кроки, мені це не подобалося. Ніхто не нав'язував мені балетної кар'єри, батьки завжди були на моєму боці, підтримували те, що подобалося мені.

Проте цілеспрямовано взявся за балет лише після 9 класу, коли зрозумів, що у мене були непогані балетні дані. Я навчався у балетній школі в Дніпрі, в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі. В цей період якраз відвідав один балетний конкурс. Тоді я ще не любив балет, але, дивлячись на дівчат і хлопців, які виступали, задався питанням: чому я не можу так само?! В мене з'явився азарт, спортивний інтерес.

Вже серйозно все почалося, коли після року в коледжі поїхав навчатися в Білоруську хореографічну гімназію-коледж у Мінську, де провчився ще два роки. Там було багато вільного часу, але я не мав так багато друзів, тож ввечері годинами працював над собою в балетному залі.

Зараз для мене балет – це і праця, за яку мені платять, і хобі. А коли ці обидві речі поєднуються, тоді це справді круто"
— Олександр Омельченко
– Ти не боявся у той час насмішок однолітків через те, що, мовляв, балет – не для хлопців. Взагалі зустрічався з булінгом у школі через це?

– У Дніпрі намагався це приховувати, хоча ніколи не боявся якихось бійок. Якби ж однолітки знали про мої балетні заняття, мені б, звісно, дісталося. Але переїхавши у Білорусь, я постійно перебував у балетному середовищі, і всі ці комплекси відпали самі собою.

– Пам'ятаєш, коли вперше сів на шпагат?

– Мені тоді було приблизно 10 років. Напевно, це був перший і єдиний шпагат, зараз я не можу цим похвалитися, роблю лише повітряний. Таке не забувається – це було неймовірно боляче (сміється, – ред.). Тоді мама мене попросила полежати кілька хвилин в шпагаті, а натомість обіцяла пустити гуляти. Це і було моїм стимулом (сміється, – ред.).

– Твоя історія з балетом незвична, адже вона не починалася з любові, ти не марив балетом з дитинства, навіть навпаки… А тепер ти – провідний соліст балету Львівської опери.

– Мені здається, що мрія сама повинна прийти до тебе, а ти – до неї. В мене із цим все в порядку. І так, я – соліст балету (сміється, – ред.). Але якщо серйозно, то я не мрію глобально, просто живу і кайфую.

Найбільшою винагородою для мене є аплодисменти. Коли ти на сцені повністю віддаєшся глядачеві, і він таким чином за це дякує"
— Олександр Омельченко
– Розкажи, як взагалі потрапив до Львова, в наш Оперний театр?

– Протягом 2016-2018 років працював Баварській державній опері, а потім повернувся на Батьківщину. Спершу думав працювати таким собі балетним фрілансером, але згодом передумав. Рік тому Львівська опера запросила мене станцювати у балеті «Жізель» А. Адана. Я приїхав, поспілкувався з директором Василем Вовкуном і він відразу запропонував мені роботу. Ще деякий час вагався через пропозиції інших театрів, але потім вирішив погодитися і спробувати.

Насамперед мені дуже сподобався репертуар Львівської опери, а також те, що директор дивиться в бік Європи, запрошує сюди сучасних постановників. Мені імпонує те, що він займається розвитком балету.

– Ти згадав про оперу в Мюнхені, порівняй цей досвід із роботою у львівському театрі?

– У Львівській опері артиста балету якось більше цінують, більше готові прислухатися до нього. У Мюнхені ж треба відтворити все, що зробив постановник до найменших дрібниць. Не можна додавати свої емоції, ти наче працюєш за шаблоном. Натомість у Львівській опері мені подобається те, що тут дають творчу свободу, є можливість розкрити свій потенціал.

Після Мюнхена мені було дуже легко призвичаїтися до Львова, тут як у Європі. Це справді «вау»: я потрапив у європейське місто, але тут розмовляють рідною мовою (усміхається, –ред.).

– Які взагалі твої найулюбленіші виконані партії у нашій опері?

– Насамперед, це балет «Баядерка», де я виконував роль воїна Солора, а також балет «Жізель», де я грав графа Альберта.

Коли ти танцюєш одну й ту ж постановку в тридцятий чи сороковий раз, то можеш в голові трішки змінювати це лібрето. Так, у балеті «Жізель» щоразу можна бути різним. Наприклад, хлопцем, який заблукав між своєю любов'ю та жінкою королівського походження, яку йому нав'язали, чи навпаки – парубком, який сам цього захотів на зло комусь… Це може бути не дуже помітно глядачеві, але все-таки ти це проговорюєш по-новому. Щоб не втрачати інтерес, власне, і потрібно щось змінювати. Можна одягнути трико іншого кольору і це вже буде нова вистава.

Насправді є ще дуже багато партій, які б дуже хотілося станцювати. До прикладу, балет «Онєгін» Джона Кранко. Це просто божественна музика і партія, для хлопця – це дуже круто. Також мені імпонує балет «Спартак» Арама Хачатуряна, я б хотів зіграти партію римського полководця Красса. А ще – балети Кеннета Макміллана «Манон» та «Майерлінг», які йдуть Лондоні.

Жінки і чоловіки в балеті проходять різні шляхи. Наша праця полягає в тому, що ми повинні танцювати з жінкою і не заважати їй цього робити. Жінка – головна в балеті. Є, звісно, і такі постановки, де в центрі є чоловік, до прикладу, «Спартак»… Але «Лебедине озеро», «Спляча красуня» – це все про жінку, тут в жодному разі не можна їй ставати на заваді, просто красиво стояти осторонь (сміється, – ред.)"
— Олександр Омельченко
– Настільки дається взнаки конкуренція між артистами балету?

– Вона дуже сильна, але завжди є в усіх театрах. Конкуренція мусить бути, але здоровою. Заздрості через це я не боюся, заздрять лише слабаки.

– Що відчуваєш перед виходом на сцену? Переживання нікуди не діваються?

– Вони є, якщо б їх не було, я б не був артистом. Завжди боїшся, що розв'яжуться балетки або взагалі спадуть. Але коли ти вже виходиш на сцену, наче потрапляєш в інший світ…

Хтось дивиться зі сцени в глядацький зал, можливо, навіть рідних шукає поглядом (сміється, – ред.). Але мене з дитинства навчили цього не робити. Хоча завіса перед початком вистави відкривається, ти повинен стояти за нею і не блукати поглядом у залі. Мій діалог із глядачем йде через танець.
– Чи все-таки бували якісь курйозні ситуації на сцені?

– Багато разів. Були і казуси з оркестром, і падаючі артисти, навіть у спортивних штанах вибігали на сцену (сміється, – ред.).

– Артистам балету потрібно себе підтримувати в ідеальній формі, скільки часу у тебе забирають тренування?

– У нас щодня крім понеділка відбуваються класи тривалістю до 1,5 години. Це такий собі фітнес для артистів балету. Я стараюсь доглядати за своїм тілом, тому також тренуюся самостійно.

– Чи дотримуєшся якоїсь дієти? Що у твоєму холодильнику і чого там ніколи не буде?
– Ні, якоїсь спеціальної дієти у мене нема. Я люблю м'ясо, але не люблю ковбасу, тому її точно не буде у моєму холодильнику (сміється, – ред.). До солодощів я також байдужий.

Звісно, артист балету мусить гарно виглядати. Зайва вага може навіть стати причиною звільнення, якщо танцюрист не приведе себе у форму.

– Ти зробив зворушливе освідчення зі сцени Львівської опери своїй нареченій, а тепер уже і дружині Ярині Котис, яка також є провідною солісткою балету Оперного театру. Робота не заважає стосункам і навпаки, чи не заважають стосунки в роботі?

– Ми познайомилися з Яриною ще до моєї роботи у Львові. Я мав виступати у Харкові з однією балериною з Національної опери України, але вона відмовилася. На її місце і запросили Ярину. Ми просто потанцювали і роз'їхалися, закрутилося в нас все вже, коли я приїхав працювати у Львівську оперу (усміхається, – ред.).

Стосунки навпаки мені допомагають, адже Ярина – мій найкращий друг. Я завжди радий перебувати поруч із нею, мені так легше, і танцювати також. Звісно, буває, що сваримося через роботу: вона щось забуде на сцені або ж я, потім можемо з цього сміятися.

– На твою думку, у якому віці артисти балету мають виходити так би мовити на пенсію, покидати сцену?

– Настільки я знаю, пенсійний стаж для ведучих солістів раніше був 15 років, але зараз, можливо, по-іншому. Я вважаю, що це все дуже індивідуально. Хтось усвідомлює, що вже натанцювався і йде зі сцени, хтось переоцінює свої можливості і продовжує… Але є люди, які і в 45-50 років танцюють просто «емейзінг», нема навіть до чого прискіпнутися.

Наприклад, примі-балерині «Большого театру» Світлані Захаровій вже 40 років і вона досі танцює Жізель. І мушу сказати, що це найкраща Жізель в світі, хоча за сюжетом Жізель – дівчина 15-16 років.

Я думаю, що поки тобі дано танцювати, ти маєш це робити.

– Пограймо у асоціації. Які найперші емоції в тебе викликають такі слова: «балет», «сцена», «оплески»?

– Балет – радість і водночас тяжка праця, сцена – невідомість, оплески – зашкал емоцій.
Автор, верстка: СОЛОМІЯ ГОЛОВІНА

Фото: з особистого архіву Олександра Омельченка


Загрузка...