ЛЬВІВСЬКИЙ ПОРТАЛ
Вогняна жінка
4 унікальні історії працівниць служби надзвичайних ситуацій
Сьогодні, 17 вересня, в Україні відзначають День рятівника. Всі працівники цивільного захисту у цей день приймають привітання від високопосадовців (зазвичай все обходиться душевним постом у соцмережах), отримують подяки від керівництва та повертаються до служби, адже в надзвичайних ситуацій немає вихідних.

Коли заходить мова про рятувальників, то більшість з нас (якщо не всі) уявляє кремезного чоловіка в уніформі, всього вимащеного у сажі, який виходить із згарища, тримаючи на руках врятоване кошеня. Але повірте, що на таких хлопцях управління не закінчується. Більшість працівників ДСНС хоч і не є такими популярними, як ті, хто безпосередньо змагаються з вогнем, роблять надзвичайно важливу для всіх нас працю.

Звісно, більшість працівників цивільного захисту є чоловіками, але все ж десяту частину колективу складають жінки, які своєю щоденною працею стають частиною процесу, що рятує сотні українців. В день професійного свята рятівників Львівський портал вирішив розповісти вам історії чотирьох жінок, які працюють в управління ДСНС Львівщини. Вони надихають своєю витримкою, працьовитістю та цілеспрямованістю. Ці жінки не знають життя поза чоловічим колективом та вміють керувати навіть незламними, сталевими вогнеборцями.
На перший погляд Олена може здатися звичною працівницею будь-якого офісу: елегантна пані у діловому костюмі. Але цей стереотип розвіюється за лічені секунди, адже пронизливий погляд, стриманість, чіткість та послідовність всіх дій одразу видає у жінці підполковника. Олена Штангрет працювала у різних відділах ДСНС, тому знає про цю службу геть усе.

«Коли я ще навчалась у школі, мене вабили ці всі погони, військова структура. Моїм прикладом для наслідування був старший брат, який вже був офіцером, коли я ще була школяркою. Я дуже пишалася братом, хотіла бути як він. Тому свою професію я з нього просто змавпувала.

Почала свою роботу в цій структурі на посаді молодшого інспектора державно-пожежного нагляду, де перевіряла об'єкти на дотримання правил пожежної безпеки. З часом піднімалась по кар'єрній драбині і дійшла до місця, де працюю зараз», - розповідає свою історію жінка.

Під час нашої з Оленою бесіди до приймальні головного надзвичайника Львівщини (де власне і працює наша героїня) заходить поважний чоловік, який вимагає поспілкуватись з кимось з керівництва. Зазначимо, що суті цього візиту ми не вловили, адже вся наша увага була прикута до стриманості Олени. Їй не тільки вдалося за кілька хвилин вирішити питання, а й одним лиш поглядом заспокоїти емоційного відвідувача.

«Якихось важких моментів в роботі я назвати не можу, мені комфортно. Я дуже стресостійка людина, тому, щоб вивести мене з себе, треба дуже постаратись. Не зважаючи на емоційний і стресовий режим на цій службі, я цього на собі безпосередньо не відчуваю. Навіть, коли був якийсь дуже активний період, коли ми працювали з великим напливом переселенців, то навіть тоді я не скаржилась і спокійно робила свою роботу», - пояснює О. Штангрет.

Коли ми запитали у жінки, як їй працюється в оточенні чоловіків, то почули дуже неочікувану відповідь: «В чоловічому колективі працювати легко. Ні для кого не секрет, що українці – сексисти. Вони не сприймають тебе як рівну, вони сприймають тебе, як жінку, а це дає багато бонусів. Тому працювати серед чоловіків завжди легше, ти завжди можеш розраховувати на їхню допомогу».
Наше спілкування з Оленою не можна назвати невимушеним, адже було відчутно, що жінка чітко контролює кожне сказане нею слово. Але, не зважаючи на стриманість, ми побачили неймовірну любов до своєї професії, яку не приховати за жодними масками.

«Єдине, що мені тут не подобається – це низька оплата праці. Це все. Хлопці щодня ризикують життям і отримують за це замалі гроші. Але хочу додати, що я настільки люблю свою роботу, що я б її не змінила на якусь більш оплачувану (можу це з впевненістю казати, бо такі пропозиції вже отримувала).

Я ніколи не жаліла, що обрала службу в ДСНС, я люблю її. Наша професія є такою, якою дуже пишаються в соціумі. Ми були, є і будемо, бо всі потребують нашої допомоги. Окрім того, тут працюють чудові люди, тут чудова атмосфера. В нас панує взаємодопомога, взаємоповага, тому щодня ходиш на роботу із задоволенням. В нашій структурі одна людина нічого не варта, тільки командою можна досягти результату. Рятувальники, коли йдуть у вогонь, вони йдуть в так званій зв'язці: всі з'єднані між собою металевим дротом. Це робиться для того, щоб коли одна людина почне падати, то решта групи затримає її своєю вагою. І суть цієї зв'язки є щодня між нами. Така атмосфера одного цілого панує не лише безпосередньо на місці пожежі, а й в стінах установи. Ми тут як сім'я!» – не приховуючи усмішку, розповідає Олена.
Найбільше жінок в управлінні ДСНС у Львівській області працює у диспетчерській. Але якщо ви думаєте, що ці дівчата не відчувають на собі чоловічого колективу, то ви сильно помиляєтесь.

На одній зміні у так званому кол-центрі управління працює 5 осіб. Щоб нікому не заважати працювати, ми попросили у керівника покликати на 15-хвилинну розмову одну з його підлеглих. Він довго не задумуючись запросив до кабінету Зоряну.

З перших слів стає зрозумілим, що жінка знаходиться на своєму місці: на наші запитання вона відповідає тихо, спокійно, проте досить чітко. Словом так, як і належить працівниці оперативно-координаційного центру, куди щодня телефонують знервовані люди, що стали свідками надзвичайної ситуації.

«Мій чоловік працює у службі ДСНС, у відділі забезпечення зв'язку. Після народження першої дитини я шукала роботу і дізналася про набір до служби «112». Після невеликої співбесіди, мене взяли на службу. Весь час працюю диспетчером. Різні бувають ситуації: буває добре, буває й не дуже, але мені подобається ця робота, тому вже 10 років залишаюся тут», - говорить вона.

В диспетчерській службі більшість колективу – це жінки. Але тут сидять не пересічні львів'янки, а лише ті, які можуть витримати цей шалений та дуже емоційно важкий ритм.

«Емоційне навантаження на роботі дуже сильне. Все дуже індивідуально: чергування бувають різні, ситуації також. Є випадки, які потребують максимальної сконцентрованості, щоб правильно і швидко визначити порядок дій. Окрім того доводиться працювати з дуже різними людьми. Є такі, що повчають нас, агресивно реагують на запитання, кричать. Треба вміти поводити себе стримано та заспокоїти людей, що панікують. Емоційно це дуже важко. Тут потрібно завжди бути спокійним, не зважаючи на якісь особисті проблеми чи переживання. Все особисте треба залишити поза роботою, але люди не машини, тому іноді це зробити вкрай важко», - зізнається Зоряна Кончаківська.

Далеко не всі розуміють, що коли телефонують на лінію «101», то вони такі не одні. Десь на Львівщині у когось теж може щось статися у цю ж секунду, і диспетчери не можуть одномоментно всім допомагати.

«Якщо якісь трапляються масові ситуації, якісь погодні катаклізми, негода, то наплив дзвінків дуже великий, і деколи людям доводиться чекати кілька хвилин, щоб ми прийняли їх виклик.Але не всі це розуміють і дратуються, чому ми одразу від них не беремо слухавку. Морально це дуже важко прийняти всі ці дзвінки і адекватно, спокійно відповісти кожній людині. Якщо під час чергування виникають серйозні пожежі, які потребують максимальної твоєї уваги, то це досить складно», – каже диспетчер.

У кожного працівника диспетчерської є певний алгоритм дій в кожній ситуації: він має отримати інформацію від абонента, повідомити про НС певну кількість служб, повідомити керівництво та скерувати на місце підрозділ, потрібну кількість рятувальників і техніки.

«Нам потрібно отримати від людей максимальну кількість детальної інформації, щоб зорієнтуватись і вислати потрібну техніку і кількість вогнеборців. Без якоїсь мінімальної деталі ми можемо прийняти неправильне рішення. Наприклад, на пожежу відправлено техніку без драбини, а на місці з'ясовується, що пожежа сталась десь на висоті, і без драбини ніяк не обійтись. Витрачається більше часу на додаткове скерування автомобіля і втрачається дорогоцінний час. Тобто ми, коли отримуємо виклик, одразу відправляємо машину на місце, а поки вона їде, з'ясовуємо у абонента деталі, можливо нам вдасться якось ще допомогти», – пояснює Зоряна.

Після почутого у нас трішки шок, бо дивлячись на тендітну Зоряну, навіть не можна подумати, що на ній лежить така відповідальність! Але це ще не все. Великою несподіванкою для нас стає графік, за яким працюють диспетчери.

«Ми працюємо добу через 3. Це надзвичайно складно працювати 24 години підряд. Тобі на цілу добу доводиться відриватися від сім'ї, особистого життя і проблем, і присвятити цей час роботі. Всі ці години ти мусиш бути на місці, бо в нас є певна кількість людей, яка має працювати на лінії, і якщо одна людина вийшла в туалет чи пообідати, то інша зможе піти тільки після її повернення», - пояснює наша героїня.

Але це, на думку Зоряни Кончаківської, далеко не найважче. До такого графіку і ритму роботи швидко звикаєш. А от постійне спілкування з різними людьми – це найважче.Адже хто б не був по ту сторону телефону, ти завжди маєш підібрати правильні слова, щоб пояснити, заспокоїти.

«Нам досить часто потрібно бути психологами. Одного разу була ситуація, коли хлопчик зачинився у кімнаті і не зміг своєчасно вийти з квартири, де почалась пожежа. У нього почалась паніка і моїм колегам довелось кілька хвилин спілкуватися з ним, щоб він не панікував, заспокоївся і не боявся. Так само ведеться робота з дорослими, адже під час пожежі чи банальному розбитті градусника майже у всіх починається паніка», – каже вона.

Робота оперативно-координаційному центрі – непроста, але Зоряна каже, що любить її, бо відчуває свою причетність до порятунку інших.

«У своїй роботі я найбільше люблю те, що вдається комусь допомогти, врятувати чиєсь життя. Приємно бути причетним до цієї допомоги. Якщо нам вдається врятувати ситуацію без сильних наслідків, особливо людських жертв, то це для нас дуже велике задоволення, піднесення і стимул працювати далі» – говорить Зоряна Кончаківська.

Перше, на що звертаєш увагу – Галині дуже личить форма. Ми ще не знаємо її історію, що безпосередньо входить у її обов'язки та чи подобається їй в ДСНС, але чомусь одразу присутнє відчуття, що жінка працює в правильному місці.

«Я дізналася про вакансію у ДСНС і почала працювати дізнавачем в районі, почала працювати в структурі з низин. Дізнавач здійснює адміністративну роботу безпосередньо на місці пожежі. Так з часом піднялась на цю посаду, де працюю зараз.

Такі фахівці, як я, займаються адміністративною роботою, оскільки ми контролюючий орган. Робота полягає в обліку пожеж, в підготовці позовних заяв до суду, якщо йде закриття певного підприємства, роботи дільниці, в підготовці звітних матеріалів, семінарів, лекцій, нарад, прийнятті заліків нижче стоячих підрозділів щодо знання нормативної бази по нашому напрямку роботи», – розповідає свою історію Галина Бандерич.

Наша третя героїня суттєво відрізняється від двох попередніх. Якщо Зоряна та Олена спочатку прийняли нас дуже насторожено (певно побоювались якихось каверзних запитань), то Галина навпаки дуже відкрито з нами спілкувалась, ніби давати інтерв'ю для неї – буденна справа.

«В нашому відділі працює близько 20 людей, з них лише 2 жінки. Я не маю досвіду роботи в жіночому колективі, тому для мене звична справа працювати з чоловіками. Але у нас робота у всіх однакова, тому немає такого поняття, як щось робити, бо ти – жінка чи навпаки чоловік. Всі функції поділено рівноцінно, кожен веде свій напрямок діяльності. А щодо самого відчування працювати в чоловічому колективі, то мушу сказати, що це приємне відчуття, бо кожного дня відчуваєш до себе делікатне ставлення. Не зважаючи на те, що я ношу форму, як і чоловіки, я завжди відчуваю себе на роботі жінкою», – зізнається вона.
Попри те, що зараз Галина не їздить на пожежі, вона завжди відчуває відповідальність за чиїсь життя, і це дається найважче.

«Спочатку мені працювалось дуже важко, бо часто траплялися нічні виїзди, робота була дуже насиченою. Але згодом ти звикаєш до цього ритму, і та ноша вже не видається такою важкою. Найважче в нашій професії те, що за кожною статистичною одиницею пожежі стоїть чиєсь горе. Це завжди чиєсь життя, здоров'я, майно, і це відчуття є найважчим. А адміністративна робота – це рутинна праця, до якої ти з роками звикаєш», – пояснює жінка.

В кожному слові Галі відчувається неймовірна гордість за те, що вона працює в службі надзвичайних ситуацій.

«Найбільше в роботі мені подобається те, що вона є важливою і цінною для суспільства. Без нас не може обійтися напевно ніхто. Коли ти приймаєш навіть маленьку частину участі в організаційній роботі по допомозі людям, ти відчуваєш її важливість. А ще тут прекрасний колектив. Працюю з чудовими людьми, які мають відчуття гідності, які пишаються своєю роботою. Не зважаючи на якісь труднощі, ти є частинкою героїчної служби, і це найцінніше», – запевняє Галина Бандерич.

Ми дуже хотіли поспілкуватися з Світланою наживо, адже її історія є унікальною. Але з огляду на певні обставини, нам не вдалося з нею зустрітися… Проте ми записали з нею інтерв'ю телефоном, бо ви повинні знати про цю жінку!

Світлана Мірошкіна – перша керівниця районного підрозділи ДСНС на Львівщині та лише друга в Україні (а з огляду на те, що інша начальниця зараз у декретній відпустці, то єдина). В її підпорядкуванні зараз перебуває 43 людини, які займаються цивільним захистом у Турківському районі. Вона там чи не єдина жінка, проте керує чоловіками краще, ніж всі її попередники (чоловіки між іншим).

«За більш ніж 20 років я поступово пройшла шлях від простого диспетчера до керівника підрозділу. В мене не було якихось раптових піднесень по кар'єрній драбині, все йшло поступово. Але всі ці роки я працювала пліч-о-пліч з чоловіками. Я вважаю, що добре працювати потрібно в будь-якому випадку. І не важливо, чи це чоловічий колектив, чи жіночий. Коли я очолила підрозділ (3 роки тому – ред.), то він у Львівській області завжди посідав останні місця по всіх напрямках. Зараз ж в нас один з найкращих підрозділів, а з часом, думаю, станемо кращим підрозділом в області. Наприклад, цього року наша команда вперше в історії зайняла перше місце по пожежно-прикладному спорту. Як кажуть мої хлопці (підлеглі – ред.), щоб наступного разу мати хороші результати, потрібно дуже старатись, бо нашим керівником є жінка, і ми не маємо морального права її підвести», - розповідає рятувальниця.

Що цікаво, львів'янка Світлана ніколи не переживала, як керуватиме турківськимивогнеборцями, бо поставила перед собою чітку мету витягти район на новий, кращий рівень. Що про жінку-начальницю думали підлеглі – її мало хвилювало.

«Спочатку, як я стала керівницею, до мене було насторожене ставлення, ніхто не звик працювати під головуванням жінки. Турківський підрозділ складний, район депресивний, населення специфічне, але я можу сказати, що мене прийняли. Звичайно, що є люди, яким не подобається мій стиль роботи, але вони завжди будуть. Зараз я іноді жартую і кажу своїм підлеглим: «Ви мені набридли, я від вас піду», то вони відповідають, що мене звідси вже нікуди не відпустять. Я відчуваю, що переважна більшість людей за мене, і це не може не тішити.

Звісно я розумію, що не всім подобаюся, бо я людина працьовита і вимагаю цього від своїх підлеглих. Людям, які звикли все життя нічого не робити, їм зі мною не по дорозі», – каже Світлана Мірошкіна.

Керівницею служби надзвичайних ситуацій у віддаленому, гірському районі працювати ой як нелегко, і змінити щось на краще може здатись взагалі неможливим. Але Світала руйнує й ці стереотипи.

«Не все йде легко, але в нас є бажання щось змінювати. Минулого року ми отримали гуманітарну допомогу – авто з Польщі. Якщо інші райони змогли за зароблені кошти придбати нові рукави, то нам доводилося просити допомоги у міської ради. Зараз ми ведемо перемовини з колегами з Німеччини, Польщі, Чехії, щоб вони дали нам свої автомобілі, адже самі ми закупити їх не можемо. Ми хочемо бути найкращими, і хоч не маємо багато грошей, але маємо бажання, тому робимо все можливе для цього. Таких ідейних людей, як я, у моєму підрозділі досить багато, багато активістів, і це допомагає рухатись вперед», – наголошує керівниця.

Сильна, цілеспрямована жінка своїм прикладом надихає не лише підлеглих, а й колег з інших районів. Проте далеко не всі розуміють, на які жерти їй доводиться йти заради улюбленої справи.

«Найважчим аспектом для мене в роботі є відстань від сім'ї (Світлана Мірошкіна є львів'янкою, і всі її рідні проживають у Львові, а вона перебуває у робочому відрядженні у Турці – ред.). Це все. Більше нічого стресового і важкого для мене немає. Мій батько працював в ДСНС, чоловік і вся його родина також тут працює. Професія рятувальника у нас є спадковою, тому я завжди була готова до її викликів. Я настільки люблю і ціную свою роботу, що працювала б тут певно й безкоштовно», - зізнається вона.

Світлана ніколи не здається та не зупиняється. Жінка каже, що в житті немає чогось такого, що не можна було б зробити, і з таким девізом потрібно жити все життя. Керівниця підрозділу має дуже амбітні плани, і ми чомусь переконані, що вона їх реалізує.

Після невеликої бесіди, жінка гостинно запрошує нас в гості до Турки. Хто зна, можливо колись нам й справді вдасться познайомитись з нею віч-на-віч, а заодно й з Туркою.

Наші чотири героїні – це лише частинка жіночого колективу у ДСНС Львівщини. І повірте, історії інших працівниць не менш цікаві, бо всі вони мають неабияку силу, оскільки обрали таку складну професію. Їх сміливо можна називати рятівницями, адже вони є частинкою тої структури, яка рятує нас з вами у найскладніші моменти.

P.S.

У Головному управлінні ДСНС України у Львівській області загалом працює 2491 особа, з яких лише 11% – жінки. Так, їх мало, бо працювати тут нелегко, але працюють вони лише там, де дозволяє держава…

До грудня 2017 року в Україні діяв наказ МОЗ №256, який забороняв жінкам обирати 450 професій через «шкідливість і небезпечність». Наказ діяв купу років, проте лише зараз жінкам у парламенті вдалося подолати цю несправедливість та добитись його скасування. Зараз жінки можуть вибирати професію вільно, на рівні з чоловіками, і це великий плюс. Проте чи готове суспільство до такого?

Варто знати, що до переліку заборонених професій входили водолази і працівники, які займаються безпосереднім гасінням пожеж (вогнеборці). Зараз же будь-яка жінка, яка здасть потрібні нормативи, зможе стати пожежником, але чомусь майже за рік часу бажаючих на Львівщині так і не з'явилось. Начальник сектору зв'язків із засобами масової інформації та роботи з громадськістю ДСНС Львівщини Віталій Туровцев вважає, що на цю ситуацію потрібно дивитись з різних сторін.
«Думки щодо цих змін є двоякими. З огляду на гендерну рівність, і що тепер для жінок відкрили доступ до всіх професій – це дуже добре. Ми тільки за, в нас на службі є дівчата на багатьох посадах, і чудово справляються зі своєю роботою.

Щодо пожежника-рятувальника чи водолаза – професій, що стали доступними жінкам зараз, то в тут важко сказати, чи жінкам буде комфортно працювати. Ці професії дуже важкі і фізично, і морально. Лише обладнання в рятувальників важить близько 20 кілограмів. Окрім того іноді в руках доводиться тримати обладнання вагою десь 50 кг, і підніматися з усім цим на 5 поверх. Або коли треба витягувати людину, і винести на собі чоловіка вагою бодай 80 кілограмів… Хоча я свідомо розумію, що є жінки, які готові це робити, і ми будемо розглядати їх кандидатуру, якщо вони схочуть у нас працювати. Наразі бажаючих немає. Хоча додам, що у Києві вже є дівчина, яка працює водолазом і справляється дуже добре.

А ще важливо розглянути питання з проблемами, які виникнуть, якщо до нас на роботу прийдуть жінки-вогнеборці. Всі умови для рятувальників у нас зроблені під чоловіків: роздягальні, душові кабіни. Відповідно, якщо почнуть працювати жінки, то це все нас треба подвоїти і забезпечити їм належні умови праці. А де на це брати кошти? Окрім того, це не завжди технічно можливо», - пояснює Віталій Туровцев.

Оксана Чехместренко
Перша дівчина-водолазка управління ДСНС України
Автор, верстка - Соломія Григор'єва

Фото - Соломія Григор'єва і ДСНС

Загрузка...