ОСТАННІ НОВИНИ

Авантюра ціною в життя: львівська історія кримського переселенця

Соломія ГРИГОР'ЄВА, Львівський портал

|

Енвер Бекіров – кримський татарин з нелегкою долею, але нескореним прагненням до справедливості. В свій час він мріяв про повернення у Крим і в 15-річному віці йому це вдалося. Але три роки тому загарбник знову витіснив його з малої Батьківщини… Зараз він з дружиною та маленьким сином живе у Львові, але не покидає надію колись повернутись жити в українське Сонячногірське.

До третьої річниці окупації Криму Львівський портал підготував інтерв’ю з паном Енвером, який розповів про співіснування Львова з кримськими татарами-переселенцями.

Крим до 2014

Окупація і русифікація Криму розпочалась задовго до всім відомих подій. Я вперше потрапив у Крим (на Батьківщину моїх бабусі з дідусем) у 1991-му році, коли мені було 15 років. До цього для мене це була дуже омріяна земля. Тому перше моє враження було зовсім іншим, я розумів, що нас тут ніхто не чекає. Не зважаючи на те, що з часів незалежності України Крим був її частиною, по факту я був свідком багатьох подій, що це заперечували. Української мови не було чутно взагалі. Особливо це почало відчуватися, коли до влади прийшла Партія регіонів. До нас, до кримських татар, за ці чверть століття і так не ставились з довірою, але коли прийшла Партія регіонів, це стало ще більш відчутно. На нас почали тиснути по земельних питаннях. Відчували тиск і ті, котрі досягнули якихось посад чи здобули якийсь бізнес. Говорили про різні причини, але ми всі розуміли, що це ніщо інакше, як дискримінація.

Коли почались події в 2013-2014 роках, у нас зажевріла якась надія. Тому певна кількість прогресивних кримських татар теж опинилась на Майдані. Особисто я перший раз досить випадково потрапив. Пройшовшись Майданом, пронісши це через себе, я відчував себе як в частині вільної країни. Я не міг повірити, що це все Україна!

Крим 2014-ого

В цей час у Криму стало «гаряче». 23 лютого відбувся перший чисельний мітинг, коли кримські татари організовано відреагували на зміни і показали своє Я в Криму. Ми показали, що є люди, і їх досить багато, які досить радикально налаштовані дати відсіч владі Януковича. Потім настало 26 лютого… Коли ми за кілька годин вночі швидко змобілізувалися і вийшли на центральні площі. Тоді відбулися сутички, але на мій погляд, ми тоді здобули першу перемогу, ми продемонстрували свою громадянську позицію. В цю ж ніч відбулося захоплення. Потім до літа відбувалися мирні акції, на яких говорилося про те, що ми не хочемо війни, що Крим – це Україна, але це було не настільки масово…

Якось ми зрозуміли, що одного ранку ми прокинулися в іншій державі, і ніхто в нас не питав, хочемо цього чи ні. Стало зрозуміло, що цей план був розроблений в іншому місці. І я не говорю про силовиків, міліцію, СБУ. Я говорю про людей, які жили з нами поруч, разом з нами водили дітей в садочок, з якими ми по п’ятницях грали в волейбол. В один момент вони стали якимись чужими. Вони святкували якусь перемогу, а в їхніх обличчях я побачив чужинців. Я зрозумів, що почався хаос, анархія. Ми зрозуміли, що треба їхати.

Рішення про переїзд

Ми вирішили виїжджати одразу після «референдуму». Але тоді переїхати ми не могли, бо був ажіотаж з квитками, в мене були певні питання, які треба було закрити. Окрім того, ми не знали, що сказати батькам, бо на той час вони думали, що ці зміни йдуть на краще. Я уникав будь-яких розмов на політичну тему, не розповідав, що їздив на Майдан. Я не хотів, щоб це все якось вплинуло на наші родинні відносини. Навіть зараз, коли ми спілкуємось по Skype, ми говоримо про погоду, дні народження. І вони, і ми розуміємо, що є теми, які не варто зачіпати.

Спочатку ми навіть не сказали батькам, що ми їдемо з Криму. Ми сказали, що мені в Ялті запропонували цікавий контракт, що ми можемо поїхати разом і поживемо там 2-3 місяці. Відтак, я з дружиною і 7-місячним сином 1 квітня 2014 року опинився на Залізничному вокзалі Львова.

У потязі, коли ми переїхали так званий кордон (на той момент вже багатьох розвертали, багатьом не вдавалось виїхати), я почав надзвонювати на різні «гарячі лінії» західних областей. Пані Марія зі Львова запевнила мене, що все буде гаразд, і саме в цій жінці я відчув якусь впевненість, що привела нас до цього міста. У нас було 2 сумки, дитячий візочок і десь тисячі-дві гривень. На той момент це був авантюризм вищого рівня, але на кону стояло життя і безпека моєї родини.

Спільне господарство з львівською родиною

На вокзалі нас зустріли волонтери на машині, які одразу відвезли нас до родини Наталі та Руслана Пупко, в яких ми абсолютно безкоштовно прожили цілий рік. Раніше ми взагалі не були знайомі. Нам сказали, що перш за все ми маємо відпочити з дороги, подивитись на умови, які нам пропонують, і, якщо все добре, то всі решта питань будемо влаштовувати завтра. Я відчував, що ці люди ставились до мене як до рідного.  Ця сім’я навіть хвилювалась, чи нам все підійде, чи зможуть вони нам створити комфортні умови. У наших кімнатах було все необхідне. Пані Наталя взяла мою дружину за руку, відвела на кухню і сказала: «Від сьогодні це наше спільне господарство». І це й справді було так. Наш син був майже такого ж віку, як маленький Тимурчик – третя, наймолодша дитина сім’ї Пупко. Вони більш ніж рік росли разом, тому вони зараз як брати. Зараз ми дружимо з цією родиною зустрічаємо різні свята разом. Життя з ними для мене було таким досвідом, уроком людяності… Люди тут і зараз роблять те, що від них залежить.

Кримські татари & галичани

Я побачив і відчув, як в справжній українській родині виховують дітей, яке є відношення до релігії, до церкви, до літніх людей, до потребуючих, до людей з іншою етнічною ознакою. Що для них є Батьківщина, мова, патріотизм. Для зовсім різних людей завжди можна знайти спільні цінності, такі як родина чи любов. В Криму я мав невеличний готельчик і старався гостям зробити найкращі умови, щоб їм було комфортно, як вдома. Я за це з них брав гроші. Тут я побачив, що все це надається безкоштовно. Людина просто протягує руку допомоги, просто співчуває. Я багато чого взяв в галичан для того, щоб покращити самого себе. Так, у мене є певне виховання, те, що мені дали батьки. Але додаткових, важливих рис я все ж таки здобув тут від людей, які навколо мене.

Ця родина багато чого дізналася від нас. Наприклад те, що кримські татари – це не тільки чебуреки (сміється – ред.). Уявлення українців про кримських татар до цих останніх подій було дуже обмеженим. Так, вони мусульмани, так, у них смачна кухня, так їхні жінки щось таке одягають. І на цьому, в принципі, все. А от за ці три роки ми стали набагато ближчими. Зараз українці вже знають дещо з нашої культури, мистецтва, мови.

Чому саме Львів

Існує три основні причини, чому я переїхав саме до Львова. По-перше, це географічно якнайдалі від загарбника, від джерела цих всіх незгод. По-друге, одними з перших на ці події в Криму відгукнулася влада області. Тому перша хвиля кримських татар, довіряючи цим словам, поїхала саме сюди. Їх справді тут добре підтримували, тому в Криму всі знали, що коли ти приїдеш у Львів, з тобою все буде добре. По-третє, будьмо відвертими, ніхто не знав, як буде далі. Одним з перших, що я зробив тут, я виробив собі і своїй сім’ї закордонні паспорти. Це було питанням безпеки і виживання.

Львів і дискримінація

Якщо говорити взагалі про дискримінацію чи нетолерантність, то кримські татари не по чутках знають, що це таке. Коли я в 1991 році переїхав в Крим, я закінчував там школу. І в 11 класі я єдиний був кримським татарином. Я знаю, що таке, коли нібито дивляться на тебе, а бачать крізь тебе. Коли ти ще не відкрив рот, а всі вже знають, що ти «тупа чурка». Коли всі чекають від тебе якихось неадекватних речей. Я знаю, що таке дискримінація, тому можу констатувати одну річ: у Львові я і члени моєї родини за три роки жодного натяку на такі речі не відчули. В мене іноді питають, як мені у Львові? Моя відповідь одна: напевно, це найкраще місце в світі, якщо ти не вдома. Я не беру до уваги ймовірну людину, яка все життя прожила тут, але є бидлом. Вона не є людиною, яка представляє Галичину. Я знаю, що таке справжня Галичина, я знаю, хто такі галичани.

У нас багато дітей вчаться в школі, в нас є дівчатка, які ходять в хустках, на вулицях Львова можна побачити жінку в хіджабі. До сьогодні не було жодного випадку, коли був би який конфлікт за зовнішньою ознакою. Є певна здорова зацікавленість, і це нормально. Зараз набагато більший конфлікт внутрішній. Якось так сталось, що ставлення до переселенців з Криму зовсім інше, ніж ставлення до переселенців з Луганська чи Донецька. От саме тут є конфлікт, і з цим треба працювати.

Львів і мусульмани

Дуже важливим є питання релігії. До окупації Криму уява про мусульман, про ісламську культуру, у галичан була тільки з огляду студентів-арабів, чи турків, які сюди приїжджають розважатися. Але я хочу зазначити, що з того часу, як ми приїхали сюди, ми зробили певне зібрання громади, на якому обговорили питання реалізації наших релігійних потреб. Ми мали зрозуміти одну річ: Галичина – це суспільство, де релігійна культура на дуже високому рівні. Це колиска греко-католицької культури. Тут на кожному кроці є храм зі своєю історією та громадою. Ми маємо поважати цю культури, але й не загубити свою. Тому ми говорили про те, щоб комунікувати з владою стосовно того, щоб місцева громада нас правильно розуміла, щоб не було ніяких непорозумінь. Кримські татари завжди були прихильниками традиційного ісламу. В історії кримських татар ви не зможете знайти жодного випадку проявів радикалізму. Тому татари, які зібралися тут, хоч і мали різні погляди, але розуміли потребу консолідації. В тому числі і в релігійному питанні. Перед тим, як демонструвати свою миролюбність приймаючій громаді, ми мали владнати деяких тарганів в себе.

 

Громадська і благодійна діяльність

В квітні 2014 року, коли я зрозумів, що з моєю родиною все добре, сім’я в безпеці, я звернувся до директора департаменту соціального захисту ЛОДА, бо зрозумів, що найбільше навантаження щодо прийому і розміщення переселенців на той момент на себе прийняла саме ця установа. Я звернувся до пані Оксани Яковець, яка тоді була директором департаменту, і сказав, що я маю певний досвід в громадській діяльності і можу зібрали команду людей, що зможе взяти на себе певні функції. Єдине, що я попросив – це приміщення, де буде розміщений координаційний центр. Такий центр був створений вже за тиждень. За дуже короткий період часу там вже працював психолог, юрист, центр надання гуманітарної допомоги. Одна з місцевих фірм надала нам комп’ютери і ми створили власну базу, щоб розуміти і аналізувати динаміку приїзду переселенців. В травні ми прийняли рішення створили на основі цього центру громадську організацію, яку я очолив. В липні ми вже зареєстрували «Кримську хвилю», і близько півроку вона дуже активно працювала. Потім в нас були певні розбіжності стосовно того, які мають бути пріоритети цієї організації, тому я зі своїм колегою Ернестом Абкелямовим вирішили створити окрему організацію, яка б займалась лише питаннями гуманітарного супроводу, дитячого оздоровчого дозвілля, тощо. Так був заснований благодійний фонд «Хайтарма», який я вже третій рік очолюю як виконавчий директор.  Окрім того я 2,5 роки працюю в організації «Крим SOS», де повністю відповідаю за соціальний компонент.

Зв’язок із Кримом

Після виїзду я жодного разу не був в Криму. Я там, нібито, перебуваю у розшуку. Є активісти, яких звинувачують в педофілії, є активісти, на який вішають якісь борги. Тобто шукаються якісь речі, за які треба зачепитись. Мене там теж оголосили в розшук. Мого брата, маму, дядька викликали на допити, в них вдома були обшуки. Двом моїм родичам федеральні служби безпеки пропонували співпрацю: вони мали приїхати до мене, ніби як гості, і провести тут розвідницьку діяльність. Решта моїх рідних повністю обірвали зі мною зв’язок, бо це небезпечно. Те ж саме з друзями. Щоправда, є певне коло вірних друзів, які залишаються зі мною.

Деокупація

З питанням деокупації дуже тісно пов’язані внутрішньо політичні процеси в Україні. Неможливо відноситись до питання повернення Криму, як, наприклад, до корупції. Постворювати різні комітети, органи, комісії чи робочі групи, в назві яких є слово корупція, і робити якусь імітацію. Питання корупції – це питання менталітету, світогляду. В питаннях Криму не можна створити якісь комітети і чекати, що Путін сам його віддасть. Кожен день відтермінування, коли ми робимо якісь запізнені кроки, меседжі, ми віддаляємо кримчан. В першу чергу, на мій погляд, не треба думати про повернення території чи інфраструктури, йдеться про повернення людей.

Нам ніхто не допоможе, ніяка потужна країна, поки ми самі не будемо чітко знати, чого ми хочемо. Нам потрібна стратегія повернення Криму, навколо якої об’єднаються всі політичні сили. Нам потрібні затвердженні кроки на кілька років, за якими Україна інформаційно, мілітарно, економічно та політично діятиме.

Ще три роки тому ми навіть не уявляли, через які виклики доведеться нам пройти. Ще чотири роки тому українці навіть не думали, що «старший» брат у важкий час може запхати ніж під ребра. Я не уявляв, що я буду сидіти у Львові і розмовляти з Вами про якісь такі речі. Але ніхто не знає, що буде далі. Все в руках Всевишнього. Але я впевнений, що все буде добре. Це вже не перший раз в історії мого народу, коли ми змушені повертатися, змушені ще раз відновлювати свої будинки чи виноградники. У нас є така спроможність до швидкої адаптивності, що ми можемо долати будь-які виклики. Я знаю, що мій син повернеться в той дім, який я почав будувати. Мої внуки житимуть в Криму. І я зістарюсь десь на узбережжі під кипарисами…

Фото: Енвер Бекіров

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *