Особливістю нинішньої української кризи є те, що поле для компромісу звужується усе більше, а нових смислів ніхто не продукує
З настанням календарної зими українці прокинулися в іншій країні, але, схоже, політична еліта поки цього явно не усвідомила. Щодня сторони протистояння переходять до ще більш войовничої риторики і тактики залякування. А втім вирішити ситуацію на свою користь із наскоку нікому не вдалося. Жорстокий розгін «Беркутом» майданівців під ранок 30 листопада не деморалізував, а, навпаки, мобілізував усіх протестних виборців, що вилилося в небувалу з 2004 року вуличну активність. Однак очікування того, що під тиском вулиці партія влади посиплеться, виявилися, м`яко кажучи, передчасними. Верховна Рада провалила питання відставки уряду Миколи Азарова, Генпрокуратура вирішила оцінювати дії правоохоронців щодо маніфестантів протягом кількох тижнів, а Партія регіонів відзначилася різкою заявою навздогін, текст якої рясніє характеристиками опозиції як «екстремістів», «путчистів», «злісних порушників» і просто «злочинців». До речі, такими ж епітетами опозиціонери нагороджують і можновладців.
Конфлікт загрожує перерости в неконтрольовані процеси, і це один з магістральних викликів теперішньої ситуації. Однак пошуком виходу з глухого кута ніхто, по суті, не переймається. «Яструби» від ПР закликають до «наведення порядку», маючи на увазі при цьому лише силове втручання, що лише ще більше радикалізує суспільство. На думку провладних «голубів», мітинги протесту досягли піку, тож євромайдан щодня тільки мілітиме. Опозиція одноголосно говорить про революцію, хоча докорінних перетворень у політологічному розумінні цього терміну поки не видно. Тим більше що активісти вимагають від неї прийняття чіткого плану дій або хоча б вироблення зрозумілого алгоритму акції, адже сумбурні пошуки інформаційних приводів цю проблему не вирішують. Паралельно опозиціонерам доводиться знижувати градус агресії з боку протестувальників буквально в режимі онлайн. Поки мітингувальники зайняті спорудою оборонних редутів євромайдану та облаштуванням свого побуту в похідних умовах — це одне, але якщо їхні походи в урядовий квартал і по периметру Майдану не обростуть новими смислами, то невдоволення лідерами здатне дійти до точки кипіння. На що, власне, і розраховують ті, хто вважає, що все само собою розсмокчеться.
Ще однією глобальною проблемою ситуації є питання, а хто, власне, виступить посередником у вирішенні конфлікту, коли обидві його сторони будь-яку спробу піти на зустріч розцінюють як свою політичну поразку. Роль міжнародних посередників, звичайно, не можна недооцінювати, але навряд чи на них можна покладатися в усьому. При геополітичній складовій природа української кризи переважно внутрішньополітична, тож вирішувати долю України все-таки доведеться самим українцям. Теоретично функцію миротворця міг би взяти на себе великий капітал, проте він поки або відмовчується, побоюючись стати розмінною монетою (вихід на передову Петра Порошенка є нетиповим винятком), або своїми суперечливими натяками веде банальні торги.
З одного боку, не без впливу Дмитра Фірташа Чернівецька міськрада на позачерговій сесії більш ніж двома третинами голосів приймає звернення до Президента Віктора Януковича і Кабміну із закликом добровільно піти у відставку (нагадаємо, що саме ця міськрада навесні 2011 року відправила у відставку мера Чернівців Миколу Федорука, що нині є нардепом від «Батьківщини»). А з іншого боку, ніхто з парламентських представників групи «газовиків», крім скандальної Інни Богословської, не підтримав висловлення недовіри уряду. Мабуть, позначилася не тільки зависла ситуація з перебуванням на посаді голови Адміністрації Президента Сергія Льовочкіна, чию відставку Віктор Янукович не прийняв, а й індивідуальне небажання багатьох спалювати мости до відступу, хоча такий намір уже зараховано подекуди як спробу втечі з потопаючого корабля. Причому перманентне перефарбування українських політиків ніколи не знаходило розуміння у суспільстві, ну а нинішні «втікачі» розцінюються громадськістю як хитра гра або просто як чергова неприємна політтехнологія.
Хай там як, але в сприйнятті безлічі українців нинішня політична система єдиноначальності зазнала краху. Та й прихильників ідеї, що потрібно міняти не еліти, а фундаментальні підходи і самі принципи державного устрою, щодня ставатиме все більше. А втім конституційна реформа, яка вписується у цю схему, може дати привід до редагування Основного закону за абсолютно недемократичними лекалами. Але тільки адекватний конституційний процес в Україні може дати чітку відповідь на основоположний виклик — у країні остаточно розірвано наявний суспільний договір. Адже народ масово вийшов на вулицю не стільки за євроінтеграцію, і він так прореагував не просто тому, що влада, як кажуть, перегнула палицю. Держава обмежила простір для виживання соціуму, коли всіляка свобода, в тому числі свобода вибору, та й самі вибори перетворюються на умовність.
Фото – Львівський портал
Олег ПОЛІЩУК, Коментарі