Засновані на чітких розрахунках демографів висновки про те, що українцям в довгостроковій перспективі загрожує вимирання й ніякі навіть найефективніші заходи цю тенденцію не переламають, давно відомі та вже встигли приїстися. Однак систематично боротися за скорочення темпів депопуляції — це завдання, яке, за ідеєю, мало б стати наріжним каменем державної політики в країні, де природне зменшення населення за останні 10 років в середньому становить 301 тис. осіб. Але не стало. Основний документ — Стратегія демографічного розвитку на період до 2015 року, затверджений Кабміном у 2006-му, є черговим набором добрих побажань. А план заходів до стратегії, прийнятий в червні 2007-го, передбачає загальний обсяг фінансування з держбюджету аж 1 млн. 394 тис. грн. — менше 200 тис. на рік. Після президентських виборів ні Верховна Рада, ні уряд серйозно до цієї проблеми не поверталися, нових документів не підписували.
Одноразова виплата не спрацювала
Так що різке одноразове збільшення виплати при народженні дитини в 2005-му році (з 684 до 8497 грн., на виконання передвиборчої обіцянки Віктора Ющенка) поки є єдиним акцентованим пронаталістським (спрямованим на підвищення народжуваності) рішенням влади. Звичайно, ні в кого язик не повертався його серйозно критикувати — хоч щось краще, ніж зовсім нічого. Однак експерти висловлювали обережні сумніви в ефективності системи одноразових виплат і виявилися праві. Демографи такий підхід часто порівнюють з відомим в біохімії або токсикології принципом «доза — ефект», маючи на увазі, що для збільшення впливу на якусь систему необхідно збільшувати дозу відповідного реагенту-подразника. Але навіть у цьому випадку важко добитися тривалого результату (через насичення або руйнування системи). Як видно з таблиці, дійсно, в 2006–2008 роках кількість новонароджених стала рости швидше, але в 2009–2011-му вона стабілізувалася або навіть стала зменшуватися. І це незважаючи на те, що теперішній розмір виплат помітно зріс. Його вже кілька разів індексували (прив’язавши до розміру прожиткового мінімуму), а з 1 квітня цього року виплата при народженні першої дитини становить 27,33 тис. грн, другої — 54,66 тис., третьої і наступних — 109,32 тис. Те, що одноразова виплата становить 9,11 тис., а отримання решти суми розтягнуто у часі відповідно на 24, 48 і 72 місяці, на думку експертів, навіть добре — менше нагадує згаданий принцип. І більше схоже на західні моделі, що довели свою ефективність, де фінансова підтримка сімей розтягнута в часі, може здійснюватися аж до повноліття дитини, що дозволяє молодим парам виважено обрати сімейну модель, тобто кількість і час появи дітей. Таким чином, різке збільшення розміру одноразової виплати помітно вплинуло на скорочення кількості відкладених вагітностей, але не на зміну самої моделі.
Території пріоритетного демографічного розвитку
Втім, справа не стільки в одноразовості виплати, скільки в її відірваності від загальної картини. Крім неї, українська сім’я може також розраховувати на оплату декретної відпустки (у розмірі середньої зарплати для працюючої жінки) і на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (в межах 130–1094 грн.). На цьому участь держави у догляді за дітьми з соціально благополучних сімей закінчується. Між тим, обираючи модель сім’ї, українська молода пара насамперед бере до уваги розмір своєї зарплати й перспективи отримання житла. А вони такі, що більшість сімей, як і раніше, зупиняються на одній дитині. Про те, що багато українців не готові жертвувати своїм побутовим комфортом заради щастя стати батьками вдруге (не кажучи про втретє й наступне), а також про нездатність будь-якої влади налагодити молодіжне житлове кредитування, сказано немало. Але якщо не вистачає грошей та мізків вирішити завдання для країни в цілому, чому б не спробувати зробити це для окремих найбільш демографічно неблагополучних територій. Дозволити регіонам проводити власну демографічну політику, і разом з тим довести, що словосполучення «місцеве самоврядування» не є порожнім звуком. Щоб облдержадміністрації та місцеві ради могли на свій розсуд впроваджувати довгострокові пронаталістські стимули. Свого часу в Україні функціонували так звані території пріоритетного розвитку, в яких діяли пільгові режими оподаткування та кредитування і які ще називали «дірками в бюджеті», «каналами контрабанди» тощо. Багато грошви було збито на тих схемах. Цю ж ідею цілком можливо обернути й на добру справу. Зробити, скажімо, Чернігівщину, Сумщину та Луганщину, що показали найгіршу демографічну динаміку за підсумками 2011 року, «територіями пріоритетного демографічного розвитку». І, наприклад, надавати податкові пільги підприємствам згаданих областей в залежності від того, скільки у їх працівників дітей ходять до дитсадків і вчаться в школах у сільській місцевості. Щоб підприємства самі із задоволенням будували садки і школи. Запропонувати цікаві умови інвесторам, щоб, скажімо, будівництво нової птахофабрики в Чернігівській області обходилося на чверть дешевше, ніж такого ж об’єкта в Рівненській. Якісь нововведення приживуться, якісь ні, але не помиляється той, хто нічого не робить. І керує країною з розрахунку «на наш вік платників податків вистачить».
Податкові регулятори
До речі, розумними податковими стимулами також можливо підстьобувати демографічну динаміку. Наприклад, введенням надвисоких податків на доходи бездітних і однодітних і низьких — на всіх інших. При цьому слід враховувати, що простий податок на бездітність неефективний (частка бездітних в Україні перебувала приблизно на одному рівні впродовж всього XX століття, а найбільш високий відсоток бездітних жінок спостерігався в сталінські часи, причини бездітності лежать поза матеріальними чинниками). Натомість податкові пільги краще обчислювати у вигляді частки від доходу людини, а не у вигляді фіксованих сум (податкових відрахувань). Податкові відрахування за своєю економічною суттю від держдопомоги мало чим відрізняються і продемонстрували свою неефективність. Іншими словами, все податкове навантаження в розрізі фізичних осіб повинно лягати на бездітних та однодітних. «Не хочеш утримувати своїх дітей — будеш годувати чужих». Такий підхід має важливу перевагу — він стимулює дітонародження лише у тих, хто платить податки. Тобто у найбільш законослухняної і відповідальної частини суспільства, не зайнятої в тіньовій економіці і кримінальній діяльності. Люди повинні розуміти, що відсутність родини з двома дітьми перекриває їм можливість отримання високих легальних доходів у майбутньому.
Євген Силенко, Коментарі