Нажити ворога чи здобути друга

“Не знаєш? Не розумієш? Не шануєш?—пряма дорога Тобі до Росії ”—приблизно так можна прокоментувати один зі студентських малюнків із виставки п. Ірини Фаріон, намальований Юлією Пецух. Не дивно, що він викликав такий резонанс серед російськомовного населення українського П’ємонта. Адже ст. 24 розділу 2 “Конституції України ” гарантує всім громадянам рівні конституційні права і свободи та рівність перед законом, а ще: “Не може бути привілеїв чи обмежень … за мовними або іншими ознаками”.

Цього року зі своїми однодумцями я мала честь роздавати листівки зі згаданими малюночками до міжнародного Дня рідної мови. Було холодно. Голі пальці, що тримали листівки починали червоносиніти. Строкаті люди, яким я з щиронаціоналістичною усмішкою віддавала ці листівки, скептично переглядали їх, зрідка дякували й усміхались у відповідь, а зрештою, переважно, зминали в долоні і викидали у найближчий смітник. “Не плазуй. Говори українською” – писалося на їх звороті. Окрім цього – жодної свіжоцікавої інформації, жодної конструктивної ідеї на підтримку української мови, зате безліч натяків на власну меншовартість і слабкість мовців. Та всю парадоксальність своєї активістської роботи я усвідомила, коли раптом із такою листівочкою натрапила на… власне російськомовного, так би мовити, шовініста, навіть двох. Вони спочатку були, м’ягко кажучи, шоковані чи то малюнком, чи то закликом, чи то моєю сміливістю віддати його їм у руки. Далі, коли я вже, на щастя, усвідомила, що не на тих натрапила, і, пришвидшивши крок, подалась геть, почула, говорячи цензурно, нецензурні вислови в свою адресу і шокований крик “Что ви тут раздайотє?!”. Відірвалась. Віддихалась. І подумала: “Навіщо я роздаю листівки, які, це вже точно, не переконають отаких-во хлопак спілкуватись українською, а тих, хто спілкується нею з колиски, такі тексти тільки дратують, це не позбавить їх суржику і не підніме на дієву бортьбу за чистоту і самостійність рідної мови?”. Зрештою, можливо, організаторам акції краще знати про її вплив на реципієнтів.

МІЖНАЦІОНАЛЬНІ СТОСУНКИ ТА “ЕФЕКТ ПРУЖИНИ”

У Львові проблема мовноідеологічного протистояння українсько і російськомовного населення постає не вперше. Дискримінації щодо української мови і її носіїв за часів совєтської влади було більше, ніж досить. За роки незалежності України ситуація кардинально помінялась. Спрацював своєрідний “ефект пружини”, коли частина національно пригніченого десятиліттями місцевого люду прагне відігратись на нащадках чи родичах “визволителів”, які колись принесли їм стільки проблем. Вони, як відпущена після довгого і сильного стискання пружина, намагаються змести все неукраїнське на своєму шляху. Оскільки головним ідентифікатором неукраїнського є мова, відповідно російська, яка асоціюється із ненависним СРСР загалом, то і носії цієї мови стають такими ж ненависними.

Власне, ця особливість є одним із визначальних факторів, які формують, чи швидше, ускладнюють міжнаціональні стосунки в сучасному Львові. Як, скажімо, і зацікавленість певних кіл і в Україні, і за її межами, в постійних конфліктах на національному грунті. Підозрілі напади на російські центри та книгарні, які завдають мінімальної шкоди, але отримують гучний резонанс, до того ж трапляються, зазвичай, напередодні важливих подій – все це спонукає до певних висновків.

Натомість за роки незалежності в обох найбільших національних громадах Львова сформувалися значні і, головне, впливові групи, свідомі того, що шлях національної конфронтації – це шлях у прірву. Що єдиним нормальним рішенням може бути лише пошук компромісу, встановлення правил гри, які були б прийнятними для всіх національних груп, які волею чи неволею сформувалися в нашому місті.

Попри строкатість національної карти Львова, загалом всіх нас можна поділити на дві великі групи: україномовних і “русскоязичних”. Кожна з цих груп, як ми вже згадували, має своїх радикалів і своїх лібералів. Має й своє болото, якому абсолютне байдуже, якою мовою говорити, яку музику слухати, зрештою, до якої культури належати. Але болото – воно й є болото, перейняте більш банальними проблемами, ніж правила національного співжиття. Тому зосередимо свою увагу на групах, які ці правила формують.

РАДИКАЛИ УКРАЇНОМОВНІ

Класичні львів’яни, яких східняки зазвичай називають бандерівцями. У львівському фольклорі – “клюмба”. Підгрупа характеризується войовничим ставленням до всіх, хто спілкується російською, спільним життєвим гаслом: “Бий москаля!” чи “Комуняку на гілляку!”. Суперечки на національному грунті з подібними ультранаціоналістами можуть закінчитися шкодою для здоров’я. Втрата абсолютно даремна, позаяк жодних контаргументів наші ультрас не сприймають, чітко знаючи, що є лише дві позиції – їхня та неправильна.

Серед активних радикалів переважають, головним чином, студенти і пенсіонери, тобто найнезабезпеченіші верстви. Попри це, власні матеріальні інтереси у них частенько відступають на задній план при альтернативі “напаскудити москалю”, хоч нерідко й собі на шкоду.

Ідеалом у вирішенні національного питання для “клюмби” є знамените прибалтійське гасло кінця 80-х: “Чемодан. Вокзал. Россия”. Про те, що більшості “русскоязичних” їхати просто нікуди, ці люди воліють не думати. От мріють вони про те, щоб не було на нашій землі “москалів”, та й усе. А те, що ці мрії не мають жодного реального шансу на здійснення – це вже справа не їхнього розуму. Мрії – річ ірраціональна.

Пенсіонерка Анастасія Федорівна, наприклад, настроєна досить вороже до людей, які в Україні поза рідним домом спілкуються неукраїнською. Каже, що це неповага до країни, в якій живуть і чий хліб їдять. Вона вважає, що як мінімум таких людей не можна приймати на роботу, а коли вже прийняли, то коли людина на робочому місці використає російську (наприклад, продавець, чиновник, депутат) – звільняти. А ще краще, за словами п. Анастасії, якщо не поважають національної мови – нехай їдуть деінде і розмовляють як хочуть.

РАДИКАЛИ “РУССКОЯЗИЧНИЄ”

І звідки вони тільки беруться у націоналістичному Львові. Як і вищезгадані наші земляки, зазвичай, не розуміють понять “толерантність”, “етика” та “культура”, але коли б’ють, то переконані, що за “вищу ідею”. Дуже легко провокуються, вживають безліч нецензурних висловів, часто “відстоюють ідею” у нетверезому стані. Одного щирого націоналіста, який спілкується українською мовою, Романа, представника панківської субкультури, і його друга Юрія, який зараз у лікарні зі струсом мозку, побив представник іншої субкультури – Коля. Побив не через ідеологію різних стилів, а власне тому, що російськомовному скіну Колі не сподобались україномовні розмови хлопців. Ідеологія Колі – чия сила, того й правда.

До Оленки, яка навчається у Національному університеті ім. Івана Франка, спілкується українською, якось на вулиці підійшов знайомий – русскоязичний Коля (всі вони однакові), який тоді був напідпитку. Йому не сподобалась мова, якою Оленка з ним розмовляла. Коли ж вона сказала, що живе в Україні і тому спілкується національною мовою, знайомий викрикнув: “Тєбя что паслать на Адєссу?!”. Конфлікт, мабуть, закінчився б плачевно (для Оленки), якби не під’їхав очікуваний трамвай.

Звичайно, не всі захисники прерогатив “старшого брата” перманентно вдаються до стусанів, але у тому чи іншому вигляді агресія у їх поведінці доволі відчутна. Свідомо чи підсвідомо, позицією цієї групи керує ностальгія за недавнім минулим, коли етнонім “русскій” автоматично означав людину першого сорту, “вєлікій і могучій” був обов’язковим до використання на одній шостій земної кулі, а всі інші національні мови та традиції вважалися у кращому випадку екзотикою, якщо не пережитком минулого. Погодьтеся, важко раптово відчути себе національною меншиною, коли все попереднє життя привчало до твоєї етнічної гегемонії.

Тож не дивно, що будь-яку демонстрацію української зверхності ці люди сприймають вкрай хворобливо. Не дивно, що частина старшого покоління росіян відмовляються вчити українську мову, а молодшого – нею користуватися. Не дивно, що ці люди хапаються за давно розвінчані міфи про вищість власної мови, культури, цивілізації. Чим би дитя не тішилося…

На ці втіхи можна було б, звичайно, поглядати з гумором, якби вони не становили перманентної загрози громадянському миру в місті та регіоні. Якби різновікові категорії “захисників” російської меншини час від часу не провокували конфліктів з “захисниками” українства, дратуючи їх то червоними прапорами, то розмаїтими проросійськими акціями.

Кому на користь подібні конфлікти, реальні чи придумані – здогадатися не важко. Недаремно ж чимало аналітиків воліють бачити за особливо активними виступами “радикалів” впевнену й холоднокровну “руку Москви”. Причому за акціями не лише радикалів російськомовних, а й завсідників “Клюмби”. Розумні люди, кажуть, полюбляють класти яйця у різні корзини.

РОСІЙСЬКОМОВНІ ЛІБЕРАЛИ

Зрештою, ностальгія за вищим статусом спонукає до протестів далеко не всіх наших іншомовних співгромадян. Переважна більшість з них, знайшовши своє місце у економічних реаліях сьогодення, доволі спокійно змирилися і з новими реаліями у національних стосунках.

Вони легко переходять на українську мову, працюють на благо України і вважають себе повноцінними її громадянами. Переважно це економічно влаштовані люди, амбіції яких стосуються насамперед особистого статусу, а не групових інтересів. Національні пріоритети, як правило, відступають для цього прошарку на задній план перед загальнолюдськими цінностями.

Журналіст Дмитро – характерний зразок львівського поміркованого росіянина. Рідна мова – російська, але поза рідним домом спілкується переважно українською, і жодних комплексів з цього приводу не відчуває. Вважає, що головним принципом при виборі мови, якою розмовлятимеш із довколишніми, є те, ким себе асоціюєш у суспільстві – громадянином України чи ні. У внутрішньому середовищі розвиває свою мову, дітей навчає обом, оскільки переконаний, що треба мати максимальне уявлення, розуміння і розвивати мову країни, в якій живеш, не забуваючи при цьому свої корені. За його словами, розпалювання конфлікту є штучним, а його винуватцями, великою мірою, організації, що намагаються представляти російськомовне населення. Окремим з них вигідно постійно тримати в напрузі різномовне населення. Наприклад, “Русское общество им. А. Пушкіна”, вважає Дмитро, зацікавлене у резонансних, скандальних подіях (як-от розбите скло чи образливі малюнки), щоб отримати фінансування від відповідних органів у Росії.

Росіян, подібних Дмитрові, у Львові вистачає. Уважний львів’янин помітить, як дбайлива мамця зустрічає своє маля ніжним “доченька!”, забираючи її при цьому з української(!) школи, чи як дві жіночки, що жваво розмовляють російською у маршрутці, звертаються до водія вишуканою українською: “зупиніться, будь ласка”. Ці люди менш помітні, ніж галасливі радикали, але кількість їх серед російських львів’ян незмірно більша.

ЛІБЕРАЛИ УКРАЇНОМОВНІ

Поміркованим росіянам довелося переступити певний психологічний бар’єр, визнавши себе національною меншиною у пануючому українському суспільстві. Подібний бар’єр довелося подолати і поміркованій частині львівського українства, визнавши російську меншину природньою і невіддільною частиною сучасного львівського соціуму.

У цих колах не прийнято відстоювати безкомпромісну і нездійсненну ідею “України без росіян” і розпалювати комусь вигідну ворожнечу. Прийнято принципово спілкуватися українською, але не кривитись, коли співбесідник відповідає російською. Толерантно ставитись до всіх національностей, при цьому ніколи не забуваючи “хто є хто”. Культивувати власну культуру, але не відмовлятися й від здобутків іншої, звертаючи увагу насамперед на рівень та якість, а не на мову виконання. Тому “Наше радіо” тут сприймається із скепсисом зовсім не тому, що крутить російськомовну музику.

Володимир Степанович, приватний підприємець, спілкується українською, вважає, що нападати на російськомовних як словами, так і діями через їх мову і походження, по-перше, нетолерантно, бо кожен має сам розуміти, де живе і якою мовою повинен спілкуватись із корінним населенням держави, а насилля викликає тільки насилля. По-друге, економічно невигідно, тому що стійким націоналізмом сім’ю не нагодуєш, а потенційні партнери чи клієнти можуть виявитись теж затятими. Каже, що “двосторонні уступки викликають конструктивний діалог”.

НАСАМКІНЕЦЬ

Здається, саме на останній фразі наш огляд і варто закінчити. Конструктивний діалог між національними громадами – саме це є оптимальним рецептом для вирішення усіх реальних чи потенційних міжнаціональних проблем у нашому місті. Звичайно, якщо ми хочемо громадянського миру, а не постійного конфлікту заради задоволення чиїхось хворобливих амбіцій.

Вирішувати національні проблеми швидко і жорстко – у 24 години, – вдавалось лише тоталітарним режимам. Навряд чи навіть найбільші мрійники на національному грунті готові реалізувати свої мрії за подібну ціну. Тож доводиться визнати очевидне: усім нам – українцям, росіянам, іншим, україномовним та “русскоязичним” – жити у цьому місті разом. І житимемо ми, як павуки в банці, чи як цивілізовані громадяни ХХІ сторіччя – залежить лише від нас. Як від еліти, так і від пересічних мешканців Львова.

Серед російськомовної громади міста є чимало симпатиків українства, людей, що чітко визначилися зі своєю приналежністю саме до української спільноти. Але національні проблеми для них, як і зрештою, для всіх – болюча точка. І підходити до цього питання потрібно вкрай обережно – адже нажити ворога набагато легше, ніж здобути друга.

Моя особиста участь у згаданій на початку статті акції переконала мене в одному – мовнонаціональні проблеми є надто делікатною справою, аби вирішувати їх грубими наскоками. Звичайно, іншомовне населення зобов’язане пристосуватись до культурних особливостей регіону, в якому живе, не може нехтувати мовою і звичаями корінного населення краю. Але, видається, що націоналістичні листівки з образливими для росіян написами не переконують російськомовних забути свою мову, не навчають їх дітей українською спілкуватись, а викликають лише образу й антипатію.

Уляна Копцюх